— А оце «кріт», відоме самохідне шасі.
Але перед нами був не кріт, а трактор, до якого можна чіпляти багато різних знарядь. Я мовчки дивився і не знав, чим би похвалитися. Сказати було нічого. А тракторист звернувся до мене:
— Я чув, ти вже знаєш «крота». Може, у себе в місті ти вивчав його на уроках виробничого навчання й навіть їздив на ньому?
Я кивнув. Не хотілося зізнаватись, що я не знаю нової техніки, зокрема «крота».
— Ну, то сідай, — усміхнувся тракторист.
Признатися б…
Я набундючився і виліз на трактор.
— Одне коло зробимо вдвох… Тут натисни ногою… так, угору важіль… Добре тримай кермо!
— Я ж іще… ще… не…
Загуркотів двигун, і залізний «кріт» поволі рушив. Поруч мене стояв тракторист і разом зі мною міцно тримав кермо.
— Обережно відпускай педаль, — голосно сказав він. Я був дуже схвильований і відразу прийняв ногу з педалі. «Кріт» плигонув, ніби тигр, що доганяє зайця.
— Прокляття! — долинуло до моїх вух, і тракторист упав із «крота». А я таки утримався за кермом. Описуючи велику дугу, «кріт» мчав уперед, слідком за ним бігли діти. Серед них я помітив Віллі. Він біг, витріщивши очі і роззявивши рота. Крізь гуркіт двигуна я чув, як тракторист гукав:
— Гальмуй! Гальмуй!
Але ж як я загальмую, коли не знаю, де гальма! Спочатку «кріт» мчав мене сільською вулицею, потім — польовою дорогою просто до корівника. Корови, що були надворі, збилися докупи і безтямно дивилися на мене. Краєм ока я ще помітив, як дядько Тео впустив на землю великі вила.
Міцно тримаючись за кермо, я приказував:
— Зупинися! Стій! Загальмуй! Ну, зупинися, кроте!
Там, де, гуркочучи, проїздив «кріт», кури кудкудакали так, ніби на них напала сотня шулік. Вони лопотіли крильми понад парканами, підлітали аж до вершків дерев. Один кудлатий собака якусь хвильку біг поруч трактора і все намагався гризнути його за колесо.
Розворушилося все село. Коли я проїздив повз наш будинок, із вікна визирнула тітка Марта. Побачивши мене на тракторі, вона впустила з рук тарілку і та розбилася на дрібненькі черепочки.
«Хоч би викликали пожежну команду», — подумав я, і сльози потекли у мене з очей.
«Кріт» уже виїхав із села. Польова дорога кінчалась. Я посіпав за важелі, натис на педаль. «Кріт» загув дужче і помчав ще швидше. Вдалині виднів великий ліс. «Кріт» їхав саме туди. Я спробував керувати, але хоч куди повертав кермо, трактор уперто повертав до лісу. На очі мені навернулися сльози. Раптом поруч, немов із води, виринула руда трактористова голова. Я ще дужче налякався. Тракторист наздогнав «крота» на старому-престарому велосипеді. Піт струмками стікав у нього з лоба. Зненацька тракторист зіскочив з велосипеда, підбіг і одним стрибком вискочив на «крота». Трактор запирхав і зупинився, а тракторист люто зиркнув на мене.
— Хіба я погано їхав? — обережно запитав я.
— Я думав, ти вмієш поводитися з «кротом». Ти ж сам казав це!
— Ну, я ж мав на увазі справжнього крота.
— А це хіба не справжній?
Тракторист, певно, трохи заспокоївся. Він поплескав свого трактора рукою, точнісінько як дядько Тео поплескує корів, які. дають найбільше молока.
— Та ні-бо, я мав на думці справжнього крота, того, що нагортує купи землі, сліпого крота, у якого великі лапи-лопати, — пояснив я.
— Ой леле! — тільки й сказав тракторист, утираючи піт на лобі.
Коли ми поверталися селом назад, — тракторист на своєму залізному «кротові», а я на старому-престарому велосипеді з кількома спицями, — мені довелося витерпіти багато образ. Навіть не хочеться повторювати все те, що про мене казав Віллі. А інші сільські діти!
Тепер вони сміються наді мною:
— Він же не уявляє, що воно таке техніка! Де йому відрізнити крота від «крота»-трактора! Не знає навіть, де гальма, хоч це відомо дітям другого класу.
Від Петера, нашого голови ради загону, я одержав гнівного листа. Нещодавно я написав йому, що їздив на кротові, а як саме, не розповів. І ось що написав мені Петер: «Що ти. Альфонсе, умієш викидати коники, це відомо. А про те, що можна їздити на кротові, розповіси на наступному уроці біології — ото буде сміху! Ти хвастун! Кроти дуже малі, на них не можна їздити, і до того ж у них лапи, а не колеса».
Скрізь усі розсердилися на мене. Не скажу більше ані слова. Краще мовчатиму.
Тут, у селі, так багато всілякої техніки. Я вже думаю, чи не приїхати мені після школи в село і не очолити усі ці корівники та доїльні установи або чи не стати трактористом на гусеничному тракторі чи на «кротові»?
Як я перервав піонерський ланцюжок
На піонерських зборах Гаррі запропонував:
— Що, коли ми створимо піонерський ланцюжок?
Ми не знали, що воно таке. Тоді Гаррі пояснив. Наприклад, нам треба: терміново зібратись у дуже важливій справі. Тоді Петер, наш голова ради загону, дає сигнал, а ми передаємо його один одному і швидко збираємось. Ми захопилися пропозицією Гаррі. Розробити, піонерський ланцюжок доручили Луїзі. Через кілька днів вона прийшла з великим списком. Ми розташувалися навколо столу, і Луїза все пояснила. Я був п'ятий. Мене мав викликати Бруно, а я повинен був бігти до Луїзи та Ервіна.
— А що робити вночі, коли двері до під'їзду зачинені? — запитав я.
Обізвався Петер:
— Альфонс має рацію. Це треба обміркувати. Запропонуй нам щось, Ціттербаке.
Тут вихопився Бруно:
— Треба взяти камінця і кинути у вікно.
Я згадав про маятник і пані Матнер і зауважив:
— Бруно збожеволів. Це ж призведе до прикрощів.
Зчинився галас. Одні казали, що я образив Бруно, інші підтримували мене. Тим часом мені сяйнула інша думка:
— Мабуть, краще свиснути! А кожний наступний умовним свистом передає сигнал далі.
— Я не вмію свистіти, — не погодилася Луїза.
Зійшлися на тому, що Луїза має заспівати. З'ясувалося, що більшість дівчат не вміє свистіти. То нехай усі вони співають.
Гаррі слухав-слухав нашу суперечку, а тоді усміхнувся й сказав:
— Під час наступної подорожі дівчата повинні навчитись свистіти.
Отже, згода. Всі були раді, що створили гарний піонерський ланцюжок. Насамкінець Гаррі сказав:
— Я, мабуть, влаштую репетицію, щоб подивитись, як воно вийде насправді. Треба діяти швидко. Ви ж знаєте: коли того вимагають важливі справи, піонер має з'являтися негайно.
Як уже всі розходились, я пошепки запитав Гаррі:
— Може, зробиш нічну репетицію?
Гаррі тільки підморгнув мені. А це могло означати все, що завгодно.
Ввечері я спакував речовий мішок. Мама здивувалася:
— Що це ти робиш, Альфі?
Я розповів їй про піонерський ланцюжок. Татові наша вигадка сподобалася. Він сказав, що в його робітничій дружині теж є такий ланцюжок, але не радив укладати речовий мішок негайно.
— Хто його знає, коли це трапиться. Вас можуть викликати через чотири, а може й п'ять днів, — сказав тато. А мама стурбувалася:
— Коли це затягнеться надовго, то візьми й білизну. Вона добряче напакувала речовий мішок. Може, вона не вірила в ланцюжок і хотіла тільки пожартувати, адже я насилу завдав мішок собі на плечі. Ще й нагадала мені:
— Альфі, раптом піонерський ланцюжок буде вночі, то звечора добре начисть черевики.
Того вечора я довго не спав, все дослухався, але ніхто не свистів. Не чути було нічого також наступного вечора. Побачивши Гаррі, я пошепки запитав його: — Що робить піонерський ланцюжок? Гаррі тільки підморгнув мені.
Восьмого дня ввечері, о пів на десяту (це я пам'ятаю точно, бо подивився на годинник) почувся свист. Я добре чув свист, але коли підбіг до вікна і виглянув, надворі не було нікого. Певно, Бруно вже помчав до школи. Я вбіг у кімнату. Тато саме перевіряв, як мама виконала шкільні завдання. Вона вчиться заочно.
— Оголошено піонерський ланцюжок! — крикнув я. — Мені треба поспішати!