Мама розсердилася, що їй заважають. А тато сказав, що це важлива справа, і все інше має відступити на задній план. Мама швидко зробила мені кілька бутербродів і нагадала, щоб я не дуже барився, бо вже темно. Тато дав мені свій кишеньковий ліхтарик. Я нацупив речовий мішок на плечі й подався з дому, та одразу ж вернувся і подзвонив. Мама відчинила.
— Я тільки-но сіла за уроки, а ти знову заважаєш, Альфі. Що, порвався ваш піонерський ланцюжок?
— Ні, забув ключ від дверей будинку, — випалив я, вхопив ключ і помчав, як було передбачено, до Луїзи.
Звісно, її будинок був уже замкнений. Я став насвистувати. Моїм сигналом був уривок із пісні «Минула ніч». На третьому поверсі, де мешкає Луїза, не засвітилося жодне вікно. Я засвистів голосніше. Коли ми в класі намагаємося підказувати Луїзі, вона чує добре. «Будь чесний»! — шипить вона тоді нам, а тепер, як ідеться про таку важливу справу, це капосне дівчисько вдає, ніби недочуває. Я все свистів і свистів. Раптом відчинилось одне вікно.
— Вибачте! — швидко обізвався я. — Невідкладна справа! Чи не могли б ви сказати Луїзі Заллін, що оголошено піонерський ланцюжок, а їй свистить Ціттербаке.
— Нічого не розумію, — відповів голос. — Яка Луїза?
— Ну, тут же мешкає Луїза Заллін?
— Ніяка Заллін тут не мешкає і взагалі тут нема жодної Луїзи!
— Невже! — розчаровано протяг я.
Грюк! — і вікно зачинилося. Татовим кишеньковим ліхтариком я посвітив на номер будинку. Це ж вісімдесят другий, а не тридцять другий номер! І даремно я стільки свистів.
Я помчав до потрібного будинку. На третьому поверсі світилося. Я свиснув. Вікно не відчинилося. Я засвистів голосніше.
Якийсь чоловік із дивною білою істотою на повідку підійшов до мене.
— Слухай, хлопче, вже давненько ходжу я за тобою слідком і скрізь ти турбуєш людей своїм свистом. Облиш це заняття, — сказав він мені.
Біла істота, що у пітьмі видалася мені вівцею, стала біля мене, і я відчув, як щось тепле потекло по моїх штанях.
— Лиха година! Ваша вівця поводиться непристойно, — закричав я і посвітив кишеньковим ліхтариком на свої штани.
— Прошу вибачення, — відразу той чоловік став дуже люб'язний. — Моя довгошерста сіамська такса робить такі речі тільки біля людей, які їй подобаються.
Я пояснив йому, чого свищу, і він приєднався до мене. Тепер ми свистіли удвох. Виходило досить голосно, однак у Луїзи ніхто не обізвався. Зате цього разу відчинились одночасно двоє вікон.
— Ви тільки подивіться на отаке! Підтоптаний парубійко і молодий телепень весь вечір свистять коло нашого будинку. Ану тихі-і-і-ше!
Я хотів запитати про Луїзу Заллін, але не встиг. Полилася вода на другу, ще суху холошу. Це згори вилили на нас каструлю води. Чоловік із собакою вмить покинув мене. Я залишився сам і більше не насмілювався свистіти. «Може, краще побігти до Ервіна, — подумав я. — Втягну його в піонерський ланцюжок, а тоді пошлю до Луїзи. Хай і його обіллють».
Будинок Ервіна я знайшов швидко, але моє свистіння нічого не дало. В кафе біля його будинку грала музика, та так голосно, що заглушувала мій свист, і тому Ервін, напевне, нічого й не чув. Тут до мене теж підійшов якийсь чоловік, тільки цей був у чорному костюмі й вийшов із кафе.
— Це, хлопче, державне кафе «Гордість виноградаря», — почав він.
— Ну то й що? — огризнувся я. — Мені однаково, що це таке і як воно називається.
— Зате мені не однаково. В цьому кафе сьогодні я справляю весілля, — сказав він і веселими очима подивився на мене. — А ти самотній і невеселий. В цей день ніхто не повинен сумувати.
Чоловік у чорному костюмі витяг із кишені й простяг мені марку. Я відмовлявся, бо стояв на посту, а марка могла бути хабаром. Але він не дав мені навіть слова промовити.
— Бери і будь веселий, бо Пауль Кафка справляє сьогодні весілля з найкращою дівчиною на світі.
Мабуть, відмовлятися справді не треба, адже Луїза та Ервін однаково цього не почують.
Я покинув будинок Ервіна і рушив до школи, нашого місця збору, намагаючись підійти непомітно. Я знав, вони знову будуть говорити, що Альфонс Ціттербаке погано виконує піонерські доручення, а Петер нищечком покаже мені кулак. Але і в школі і навколо школи — скрізь панувала цілковита тиша. Я почекав якийсь час — ніхто не приходив. Страшна підозра хробаком заворушилася в мені: це Бруно пожартував наді мною! «Свиснув під вікном і втік», — вирішив я. Хто ж іще міг таке встругнути?
— Вічна помста! — крикнув я в пітьму і пішов додому.
— Ну як там, Альфі? — запитала мама. Я показав їй на мокрі холоші.
— Оце собака, а це — з третього поверху водою. А ще пан Кафка одружується з найкращою дівчиною на світі, — відповів я і забряжчав подарованою маркою. Мама не повірила мені, а тато — навпаки.
— Справді, у цього Пауля Кафки із сусідньої бригади сьогодні весілля. Там уся його бригада. А звідки ти знаєш? — запитав тато.
Нічого не пояснивши, я пішов спати. Хай самі здогадаються.
Наступного ранку ми з Бруно зустрілися на розі.
— Здоров! — улесливо привітався він. — Сьогодні божевільний день!
Я промовчав і навіть не глянув на нього. Бруно занепокоївся:
— Що сталося, Ціттербаке?
— Якщо ти думаєш, що піддурив мене своїм свистом, то помиляєшся. Я нікуди не побіг, як тобі хотілося, навіть із ліжка не виліз, от!
Бруно здивовано подивився на мене. Саме підійшла Луїза.
— Альфонс наче збожеволів. Плете казна-що, — сказав Бруно Луїзі.
— А ти, — напосівся я на неї, - не так міцно спи і повідтикай вуха!
На першій же перерві Бруно і Луїза поскаржилися Петеру, що я їх образив.
Наступний урок була біологія. Пан Фількендорф приніс малюнки птахів і програв нам пластинку із записом голосів соловейка, дрозда, вівсянки та іволги.
Раптом пролунав той самий свист, що я чув учора ввечері! Я глянув на Бруно. Ні, це не він.
Свиснуло ще раз.
— Піонерський ланцюжок! — крикнув я і схопився з місця.
— Так свистить шпак. Саме тепер його можна часто почути… — сказав учитель і невдоволено подивився на мене.
Петер підніс руку:
— Сьогодні весь день Ціттербаке якийсь неспокійний.
А дехто з учнів показав мені язика.
Отак пташка пошила мене в дурні. Я нікому не розказував про свої нічні пригоди, щоб не сміялися наді мною. А з Бруно ми домовилися про інший сигнал. Тепер Бруно повинен густи в лійку. Це мов лев'яче гарчання, а левів у нашому місті не так багато, як шпаків. Тепер я не переплутаю.
— Піонерський ланцюжок — чудова річ, — сказав я Бруно, — але перш ніж сигналити вночі, не забудь одягти водонепроникні штани.
Бруно подумав, що я все ще серджусь на нього. Він показав мені язика і побіг собі. А я ж хотів його застерегти. І це називається дружба?
Як я намагався бути ввічливим
На осінні канікули мені дозволили знову поїхати до бабусі і дідуся.
— Тільки одне прошу тебе. Альфі, будь ввічливий. Просто не знаю, що сталося з хлопцем останнім часом! — сказала мама і суворо подивилася на мене. Я кивнув. Тато щось буркнув. Я так і не збагнув, що він хотів сказати. Мама продовжувала:
— Чи настане коли-небудь такий час, що ти запам'ятаєш усі правила ввічливості: перед самим носом у людей не зачинятимеш двері, не триматимеш руки в кишенях, розмовляючи з людьми, не вискакуватимеш перший, а чекатимеш, поки до тебе звернуться…
Навіть на вокзалі, коли я від'їздив, мама гукнула мені навздогінці:
— Прошу тебе, Альфі, будь ввічливий, це ж так важливо!
«Гаразд, постараюся», — подумав я. І постарався. А що з того вийшло? Хіба хто зважив на мої старання?
Оце я й хочу розповісти, як я намагався бути ввічливим та що з того вийшло.
Все почалося в поїзді. Ми вже якийсь час їхали, і я подумав: ану ж трохи провітрю вагон і покажу, який я ввічливий! Я відчинив вікно і привітно подивився на сусідів.