— Хай йому грець! — пробурчав один із пасажирів. — Куди це годиться? Тягне, аж свистить. Неподобство!
Оце так відповідь на мою ввічливість! Після цього я більше не показував своєї ввічливості в поїзді і все було гаразд.
Від залізничної станції до містечка, де живуть дідусь і бабуся, треба їхати автобусом. На мене знову найшло — закортіло бути особливо ввічливим. Я вирішив перечекати, поки всі ввійдуть в автобус. Я хотів сісти останній, щоб мене стали вважати за найввічливішого. Поки я тупцював, автобус відійшов. Водій посварився мені пальцем і гримнув із вікна:
— Граєш біля автобуса! Іди бався деінде!
— Мені ж хотілося ввічливо зайти в автобус! — гукнув я. Але водій, певно, не почув. Наступного автобуса мені довелося чекати цілу годину.
Бабуся і дідусь дуже зраділи моєму приїздові. «Поводитимусь, як завжди, без підкресленої ввічливості, так буде краще», — подумав я собі. Але згадав мамині слова і вирішив: щойно трапиться нагода, негайно доведу, який я ввічливий.
Мені так добре в бабусі й дідуся. Вони ладні виконати будь-яку мою забаганку. Бабуся знає, що я дуже люблю пироги з маком. Вона й спекла пирога — завбільшки, як стіл і завширшки, мов цеглина.
А потім бабуся налила в чашки з голубого кавника кави і попередила мене:
— Обережно, хлопче, — може, кава ще гаряча!
Ось, нарешті, нагода показати ввічливість! Я підхопився і похапцем відпив по ковтку з бабусиної та дідусевої чашок.
— Не гаряча, все гаразд. Можете пити, — сказав я і дуже запишався, адже я такий ввічливий.
Дідусь якось дивно подивився на мене.
— Що з тобою сталося. Альфонсе!
— Нічого! — бадьоро відповів я.
Бабуся похитала головою. Мабуть, їй не дуже сподобалася моя ввічливість.
Після кави треба було прибрати зі столу.
— Я встану останній, — попередив я. — Мама ж каже, що хлопець не повинен протискуватися поперед усіх. Я так і зроблю.
— Чого це останній? — невдоволено запитала бабуся. — Ти що, запанів і не хочеш прибрати посуд? Хай прибирають твої старенькі дідусь і бабуся, а ти розвалишся в кріслі? Бери кавника і марш!
Оце так виявив увічливість! «Завжди у мене все виходить не так, як слід», — сумно подумав я.
Дідусь, мабуть, помітив, що у мене зіпсувався настрій.
— Ходімо на прогулянку після кави. Ти ще раз оглянеш наше старе місто і все буде гаразд, — сказав мені дідусь. Я вмить пригадав мамині настанови: «Не штовхайся між людей, а йди збоку. Коли йдеш із дамою, то тримайся ліворуч. Альфонсе. Це ти добре затям». Правда, бабуся для мене ніяка не дама, а дорога бабуся, міркував я собі, проте мені саме зараз хотілося бути винятково ввічливим. Але ж ліворуч уже йшов дідусь. Я смикнув його за рукав і попросив:
— Будь ласка, дідусю, стань з правого боку. Тут я повинен іти.
Дідусь знову здивовано подивився на мене.
— Що з тобою? — запитав він тихо, але сердито. — Ти змінився, став якийсь смішний!
Він похитував головою, але зробив так, як я просив. Тепер я йшов біля бабусі з лівого боку, ввічливий і ніжний.
Щоправда, коли ми підійшли до великої калюжі, я розгубився. Із ввічливості я пройшов просто через калюжу, щоб тільки весь час бути в бабусі з лівого боку.
— Альфонсе, — сказала вона. — По калюжах не ходять! Я обходжу стороною, а ти не звертаєш… і мене оббризкав!
— Я ж хотів тільки…
— Еге ж, ти тільки хотів, — передражнила мене бабуся. — В хлопця наче дідько вселився!
На щастя, нам зустрівся дідусь Мюркельмайєр, товариш нашого дідуся, і бабуся перестала дорікати мені. Дорослі привіталися. Я пригадав мамині слова: «Почекай, поки дорослі звернуться до тебе, не встрявай у розмову перший!» І я стояв мовчки, заклавши руки за спину, втупивши в землю очі. Бабуся підштовхнула мене. «Еге, значить, поводжусь правильно», — подумав я. Дідусь Мюркельмайєр відкашлявся, а бабуся, яка ніколи так не говорила, швидко сказала:
— Ви тільки гляньте. У хлопця вселився дідько. Цілий день такий неввічливий, чи його блоха вкусила. Може, ти нарешті привітаєшся з дідусем Мюркельмайєром?
Я підвів погляд угору і не сказав жодного слова. Спочатку ж повинні говорити дорослі.
— Ну, що з тобою? — сердито запитав дідусь. Тоді крізь сльози я сказав:
— Але ж дідусь Мюркельмайєр нічого не говорить, то й я нічого не скажу.
Бабуся й дідусь іще дужче розгнівались, а дідусь Мюркельмайєр усміхнувся і погладив мене по голові.
По обіді ми сиділи мовчки, настрій у всіх був поганий. Тільки ввечері, коли прийшли дідусі Мюркельмайєр і Полліх, знову стало весело. В неділю всі три дідусі завжди грають у карти. Бабусі це не подобається. «Коли вони грають, то палять люльки, а від диму жовтіють гардини», — каже бабуся.
Три дідусі грали в карти і були дуже веселі. То один, то другий вигукував:
— Ану, придави його, Паулю… тепер йому край… поглянь, як він сердиться.
Тим часом бабуся готувала для них бутерброди.
У мене сяйнула нова думка. Я ще раз покажу, який я ввічливий і більше не буду. Я хотів помиритися із своїм дідусем, виявивши до нього особливу ввічливість. Отож я обійшов навколо столу і подивився в карти інших гравців. Підійшов знову до дідуся і шепнув йому на вухо:
— У дідуся Мюркельмайєра два валети і два тузи, а в дідуся Полліха все чирви, крім дев'ятки й сімки.
Дідусь Мюркельмайєр грюкнув кулаком об стіл.
— Тепер усе ясно! — вигукнув він так, що аж шибки задеренчали. (Дужий у нього голос!) — Спершу хлопчисько не подавав мені руки і мовчав, як риба, а тепер виказує мої карти!
Дідусь Полліх теж розсердився. Моєму дідусеві на превелику силу вдалося заспокоїти їх і переконати, що він нічого не знає і не підбурював мене шпигувати. Він зовсім засмутився.
— Із хлопцем щось таки скоїлося. Весь день тільки й робить дурниці, а тепер зіпсував нам таку чудову гру. Геть звідси! — гримнув дідусь на мене.
Мені довелося піти на кухню, з'їсти ковбаси з хлібом і лягти спати. Наступного дня я відмовився від підкресленої ввічливості і тоді все стало на свої місця. Всі ми почали розуміти одне одного, і мені знову стало добре у бабусі й дідуся.
Зате прикрощі чигали на мене вдома. Мама помахала у мене перед носом поштовою карткою. Я впізнав на ній бабусин почерк.
— В чому справа? — запитала мама і почала читати листівку: «З Альфонсом усе добре, але де в чому ми з ним не знаходимо спільної мови. Він якийсь дивний і не люб'язний. Але, може, це минеться».
— Мабуть, ти не був увічливий, синку? Хіба ж я тобі не наказувала бути ввічливим? Коли ти це затямиш нарешті?
Отаке буває, коли хочеш бути особливо ввічливим!
Як я запускав паперового змія
Якось Петер запропонував:
— Давайте влаштуємо змагання: хто краще запустить паперового змія. Хто хоче зробити змія і взяти участь у змаганнях?
Звісно, я захотів і ще багато однокласників. Шестеро з нас утворили команду. До команди потрапила й дівчина Луїза. Я прямо сказав:
— Дівчата — самі змії, але робити зміїв вони не можуть. Нам не виграти змагання, коли з нами буде Луїза.
Та інші зі мною не погодилися.
Потім виробили умови змагань. Визначили, якого розміру має бути кожен змій, коли відбудуться змагання тощо. Мені не сподобалося, що встановлюються норми. Я вирішив зробити величезного змія. З ним наша команда неодмінно переможе.
Ервін теж був у нашій команді. Він хотів, щоб ми майстрували змія разом. Інші так робили, але я не схотів. Свого я робив дома сам. І вийшла справді дивовижна річ завбільшки з паровозне колесо. Я працював чотири дні, а потім ще й намалював на змієві страшну пику, якої й сам злякався, коли прокинувся вранці й побачив її в кутку. Змій був важкий, із триметровим хвостом.
Настав день змагань. Я все відмовчувався, коли Петер, Ервін, Бруно і Луїза допитувались, як посувається у мене робота над змієм. Врешті-решт Бруно не витримав і сказав:
— Альфонс і не починав робити свого змія.
Ще трохи і я зацідив би йому. Та дарма, незабаром вони всі побачать, що я зробив.