Місце для змагань вибрали недалеко за містом. Там і зустрітися мали. Я прихопив із собою татові шкіряні рукавиці, щоб шпагат не так різав у руки, коли змій підійматиметься вгору.
На трамвайній зупинці мене спіткала перша невдача. Кондукторка дала сигнал дзвінком і крикнула:
— Посуду з пальним, товару в бочках і велетенських паперових зміїв у трамвай не вносити!
Я розсердився, бо й так запізнювався. Кондукторка наступного трамваю була значно люб'язніша, але сталась інша біда: якийсь підстаркуватий добродій наступив на змія своїм великим черевиком.
Папір тріснув, та так гучно, що всі обернулися до мене. Змієва пика тепер ніби сміялася. Прорваний рот обвис, мов одна товста губа.
— Ви розтоптали мого змія! Неподобство! — закричав я. — Може, ви тепер виграєте мені змагання своїми черевиками?
В суперечку встряла добра кондукторка і почала мене лаяти. Тож довелося мені вийти однією зупинкою раніше. Коли я протискувався до виходу, в мого змія відірвався такий чудовий триметровий хвіст. Цього я спочатку не помітив, а лише згодом побачив, що залишилось саме охвістя.
Через мою відсутність наша команда була неповна і у всіх був поганий настрій. Щойно я прийшов на місце змагань, як усі стали мені дорікати. Найдужче галасував Бруно:
— Це через тебе! Через тебе у нас неповна команда!
— Я ж прийшов, — тихенько сказав я. — І погляньте: хіба у мене поганий змій?
Прийшли судді, члени Вільної Німецької Молоді з 10-го класу, і один із них сказав мені:
— З такою штукою тебе не допустимо!
— Штукою? — обурився я. — Сам зроби такого змія. Вам буде не до сміху, коли він підійметься на п'ятсот метрів!
Петер тільки сердито зиркнув на мене. Всі були такі схвильовані перед початком змагань.
Подивитися на змагання прийшли навіть учителі. Пан Фількендорф виголосив напутню промову.
Мене таки дискваліфікували. Змій у мене був завеликий та й прийшов я пізно. Гаразд. Я ще вам докажу, я все одно запущу його! Тоді ви попадаєте на коліна і знову приймете мене в команду, але я тільки зневажливо посміхнусь і скажу:
— Ні, самі тепер змагайтеся! Змагання почалися.
Паперові змії поволі літали туди й сюди, підіймалися і падали.
Я відійшов убік, щоб запустити свого змія. Тепер вони звернуть на мене увагу! Але запускати змія треба удвох. Один тягне, а другий тримає змія високо над головою. Ніхто не схотів допомогти мені. Тоді я поклав змія на землю, одяг татові рукавиці і потяг його за собою. Він скрипів і тріщав, але не здіймався. Тільки ще дужче пошкодився. Я по-справжньому розлютився. Це ж саботаж!
Обережно я почепив змія на паркан і додав шпагат, а тоді потяг. Тепер злетить, мов орел! А він тільки ледь підскочив. Шпагат перервався і я впав. Просто Луїзі під ноги.
— Не заважай, — продзижчала Луїза своїм мушиним голоском та ще й на руку мені наступила. — Поглянь, як здорово мій підіймається!
— Стара коза! — крикнув я. — Куди твоїй вороні до мого змія!
І пішов зв'язувати шпагат, потираючи руку, що боліла в тому місці, де наступила Луїза.
Я добрих півгодини проморочився і все даремно. У інших змії злітали, а мій був ніби зачарований. Я геть знервувався.
— Чи ти полетиш, нарешті? — тихенько буркнув я до свого змія. — Ну, давай.
І допомогло! Змій неохоче піднявся над парканом. Так, тепер настав мій час.
— Мій пішов! — закричав я. Всі почули той крик і звернули увагу на мене і на мого змія. Страшна пика поволі здіймалася вгору. Вітер підхопив її і ну кидати на всі боки.
— Відійдіть убік, — закричав я. — Всі відійдіть!
Змій труснув головою, наче хотів вирватися на волю. Пика обернулася праворуч і, мов снаряд, врізалася в гущу інших зміїв.
— Забери його! Все нам зіпсував!.. Усе заплутав! — закричали мої товариші.
Але змій мене вже не слухав. Він кидався на всі боки, плутався в шпагатах інших зміїв, а тоді раптом закляк на якусь мить і ракетою пішов до землі. Це б ще нічого, але ж він падав просто на суддів!
— Тривога! — заволав я. — Мій падає!
Єдиний, хто зумів урятуватися, був пан Фількендорф. Він одскочив убік. А потім пролунав тріск, чіткий, мов удар гонга. Судді, троє з 10-го класу і двоє вчителів, опинилися під уламками змія. Видовище було таке, наче сталась автокатастрофа. Всі жертви лежали на землі. В одному місці з паперу стирчала чиясь рука, в іншому — голова, і не чиясь там, а саме того десятикласника, який дискваліфікував мене. Він роззявив рота, мов риба на сухому. Тут і там упало ще кілька зміїв. То мій потяг їх за собою.
Чудовий кінець, чи не так? Та мені довелося хутенько забиратися геть. Бруно, чий змій теж упав, горлав мені вслід:
— Ти сам змій! Ти нікчема. Альфонсе! Ось зв'яжу тебе і запущу в повітря, ти…
Коли я прийшов додому, мама запитала:
— Що це ти сьогодні так рано вернувся, Альфонсе?
Я повагом скинув шкіряні рукавиці і відповів: — Він піднявся дуже високо, відірвався і десь залетів. А то б я став переможцем.
Тоді зачинився у своїй кімнаті і до вечора не виходив. А ввечері прийшов тато і мама похвалилася йому:
— Подумай тільки, Альфі мало не став переможцем!
Щось у її голосі мені не сподобалось. А змагання виграла Луїза. То ж треба!
Як запідозрили, що я перший помітив аеростат
Я ледве утік од великих хлопців. Вони хотіли відлупцювати мене, а це ж підло! Нічого я їм не зробив, ні в чому не винний. А на мене ще й кілька дорослих нагримали.
Це було так. Ми спускалися з горбка на санчатах. Тільки-но я прийшов, усі й почали наді мною сміятись:
— Ось і Ціттербаке із своєю качкою! Ніби так важливо, які в кого санчата і на що вони схожі. Аби їздець був добрий. Тож я сказав:
— Не турбуйтесь. Із своєю качкою я всіх вас переможу і встановлю рекорд!
Ми каталися всім загоном — готувалися до шкільних змагань. Але я ніяк не міг здобути перемогу, хоч дуже старався. «Мабуть, справа таки в санчатах», — подумав я. А потім сталося оте трикляте зіткнення.
Коли ми їхали вниз, а хтось стояв на дорозі, то кричали:
— Геть з дороги, носороги! Старт у мене вийшов чудовий, це я сам помітив. Моя качка набрала добрячого розгону. Раптом я побачив: просто переді мною в снігу лежать двоє дівчаток, і санчата перекинуті. Не знаю, чому я не гукнув їм, як слід було: «Геть з дороги, носороги!», а крикнув:
— Геть з дороги, доги-гоги!
Просто таке спало мені на думку. Так чи інак, дівчатка не зважили на мій крик — подумали, певно, що я жартую. Я налетів на їхні санчата, розбив свою качку і трохи носа. Всі кинулися до мене. Але побачивши, що я тільки розбив свої санчата і трохи носа, а більше нічого й не сталося, вони перестали співчувати мені й почали мене лаяти. А Петер сказав:
— Альфонсе, ти порушив правила катання, а це ж могло призвести до біди.
— А це що? — показував я на рештки моєї качки.
Однак, Петер був невблаганний:
— Я гадаю, що на сьогодні ми виключимо Ціттербаке з нашої команди.
Я тільки викрикнув свою нісенітницю «Геть з дороги, доги-гоги!» і засмучений подався геть.
Бруно кинув мені навздогін:
— Погляньте, Альфонс ще й носа задирає!
Я справді задер голову, бо з носа трохи текла кров. Це тому, що я вдарився. З носом ставало все гірше. На розі я зупинився і постояв, задерши угору носа. Тут наші не могли побачити мене і подумати, що то пиха. Так я постояв хвилин п'ять, поки перестала бігти кров. Тоді я відійшов і здивувався: на тому місці, де тільки що стояв я, було кілька старших хлопців й навіть двоє дорослих. Вони стояли, позадиравши вгору носи. «Мабуть, теж поламали санчата і порозбивали носи», — подумав я і пішов додому. Поклав у сараї свою поламану качку й знову пішов на гірку. Мені хотілось хоч побачити, хто став переможцем. А на розі вже зібрався чималий натовп. Чоловік п'ятдесят. Вони сперечалися.
— Кажуть, пролітав аеростат… ні, метеор… та то промайнув літак із стрілоподібним крилом… тут один хлопчина перший бачив… — почув я.