— Ага, ось і він! — вигукнув хтось.
Я озирнувся. Про кого це?
— То що ж ти бачив? — спитав мене якийсь чоловік.
— Я-а-а? — здивувався. — Нічогісінько!
— Що? — закричали хлопці. — То він нас усіх піддурив!
— Він же стояв на розі і вдавав, ніби щось там побачив угорі!
Ох яке й люті були всі! Я хутчій накивав п'ятами, а то старші хлопці надавали б мені духопеликів.
І треба ж, щоб у цю мить мене помітив Бруно! Завтра ж він обов'язково розповість у класі, що я знову щось утнув.
Але хіба я винний, що треба так довго чекати, поки перестане текти кров з носа?
Як у мене була нежить
Я помітив, що у мене нежить. Буде сильна нежить чи не дуже, я завжди знаю з самого початку. Коли легка нежить, я довго ходжу із закладеним носом та й усе. Цього разу мала бути сильна нежить. Кожного разу, як я чхав, у мене ніби корабельний дзвін у голові бив, а з очей текли сльози, мов у дівчинки, в якої забрали ляльку. Вдома я намагався не чхати і не говорити про мою нежить. Вирішив чекати до четверга. В п'ятницю ж у нас контрольна з арифметики, от тоді я й ляжу в ліжко.
В четвер увечері в мене ще була досить сильна нежить. Я перестав стримуватись і почав гучно чхати і сякатися — виходило, мабуть, не гірше, ніж у хворого ведмедя.
— Хлопче, ти чхаєш так, що аж шибки деренчать, — співчутливо сказала мама. Я подивився на неї очима, повними сліз. Мама приклала мені до лоба руку.
— І так зрозуміло, що є температура, — швидко сказав я, щоб випередити маму.
— Певно, треба тобі трохи полежати. Альфі.
Мені не хотілося в ліжко, але я згадав про контрольну з арифметики і погодився. Закутав шию товстою колючою шаллю, ліг на канапі та наковтався таблеток. Щоразу, коли мама заходила до мене, я починав стогнати.
Був чудовий вечір. Я читав книжку і радів, що через нежить не буду завтра писати контрольну з арифметики.
Прийшов тато з роботи. Побачив мене на канапі. Він спочатку злякався.
— Альфонсе, ти що, хворий?
Я повагом кивнув.
— Температура? — запитав він.
Ми з мамою здвигнули плечима. Тато приніс термометр. Я міцно затис його під пахвою, але вище тридцяти семи ртутний стовпчик не підійнявся, зупинився якраз на червоній рисці.
Тато уважно подивився на мене, потім звелів мамі принести ложку і подивився мені в рот.
— Все гаразд, — сказав він. — Горло болить?
Я похитав головою. Все одно правда випливла на поверхню.
— Послухай, — тихо сказав тато мамі, — у хлопця легенька нежить, таку дуже просто підхопити за цієї погоди, а ти закутала його, мов тяжкохворого.
Я не на жарт розічхався і дав волю усім дзвонам у своїй голові. З очей у мене струмками потекли сльози. А тато навіть не глянув на мене.
— Температури нема, горло не болить, отже не зачиняй його у квартирі. На свіжому повітрі все швидше минеться.
— Я ж його не зачиняю. Він сам ліг. А попередити хворобу легше, ніж вилікувати.
Я помітив, що мама сердиться — мабуть, тому, що не може переконати тата.
— Простуді найкраще запобігти на свіжому повітрі, — стояв на своєму тато.
— Від того він ще дужче захворіє. Не в кожного ж такий міцний організм, як у тебе, — не здавалася мама.
А тато знову:
— Альфонс мій син, для нього нежить — наймізерніша дрібниця. Правда ж, Альфі?
Що мені було сказати? Я відповів:
— Ні, для мене це просто дрібниця.
— Не збивай хлопця з пантелику. Хай він полежить і вилікується, — ще дужче розсердилася мама.
— Якщо нема хвороби, то нічого й лікувати. Ні температури, ані болю в горлі…
За вечерею всі ми якось принишкли. А я залюбки виїв аж дві тарілки рисового бульйону, зовсім забувши про свою нежить. Перед сном і наступного ранку мені ставили термометр. Обидва рази було тридцять шість і вісім десятих. Довелося йти до школи. Мені не хотілось, але тато суворо сказав:
— Альфонс не хворий, а обов'язок є обов'язок.
Отак нежить підвела мене — довелося йти на контрольну.
Пан Фількендорф диктував задачі, а я сидів собі, понуро втупившись в зошит. Побачивши, що я нічого не роблю, пан Фількендорф здивувався і спитав, чи я вже розв'язав усі задачі. А я й не починав, бо не підготувався.
— Ціттербаке, не розумію тебе. Ти ж мав досить часу, щоб підготуватися, — сказав він.
Замість відповіді я чхнув так, що аж сльози бризнули на папір і розвезлося написане.
Був чудовий сонячний день, а я чхав, і все приказував:
— Тільки тихіше, нежить, не зраджуй мене!
Увечері тато спроквола зайшов до кімнати. Замість привітання він гучно чхнув:
— У мене страшенна нежить, — сказав він і протер хустинкою очі. — Болить голова, ніби от-от розпадеться.
Тато навіть не помітив, що за вечерю я з'їв тільки половину омлету. Я взагалі не полюбляю омлету, й тато завжди стежить, щоб я з'їдав усе до крихти. Після вечері він ліг на канапу.
Я запропонував:
— Давай прогуляемося, тату. Воно ж добре при нежиті — на свіжому повітрі відразу стає легше.
Тато тільки махнув рукою і затулився газетою. Мама розхвилювалася:
— Тільки не захворій, Паулю. Так погано, коли ти хворієш.
— Облиш мене, — простогнав тато, ковтаючи таблетки, які я не встиг попити.
Я приніс термометр, але тато не схотів міряти температуру і сказав, щоб я не турбував його такими дурницями. Зрештою, він усе-таки поміряв температуру. Термометр показував тридцять сім, точно на червоній рисці.
— Завжди у мене тридцять шість, а тридцять сім — це вже висока температура, — буркнув він і знову затулився газетою.
Потім він одяг вовняні шкарпетки і закутав собі шию хусткою.
— У тебе й горло болить? — запитала мама.
Тато буркнув із-за своєї газети:
— Ні, але якось неприємно у роті.
— У мене теж! — вигукнув я. — Це від омлету.
Мама розсердилась. Ох, який це був довгий вечір! Ми, чоловіки, лежали зайняті нежиттю і наввипередки чхали. Коли говорити відверто, то тато чхав і стогнав більше, ніж я. Навіть уві сні я чув, як він чхає. Вранці я зустрів тата, коли він виходив із ванни.
— Підеш сьогодні на роботу? — запитав я. Тато стояв перед дзеркалом і розглядав своє горло.
— Мушу йти, Альфонсе, — буркнув тато. — Хоч у мене гуде в голові, мов у цеху, але обов'язок є обов'язок. На мене чекає бригада.
— Теж писатимеш контрольну з арифметики? — поцікавився я.
— Верзеш казна-що, — здвигнув плечима тато, ковтаючи таблетку.
— Еге ж, — сказав я, і мені захотілось якнайшвидше стати дорослим. Тоді легше буде терпіти нежить. І ніяких тобі контрольних з арифметики.
Як я зробив із праски ракету
Це було за день до Нового року. Тато запросив у гості всю свою бригаду. Він сидів і міркував, як приготувати крюшон[*]. Мама теж була заклопотана. Вона не знала, що їй одягти. [* Крюшон — суміш вина з ромом чи коньяком, готується із свіжими фруктами. ]
— Як ти гадаєш, що мені краще вдягти: довге чорне плаття чи коротке темно-блакитне? — звернулася вона до тата.
Тато не мав часу на марні розмови. Він тільки промимрив:
— Так, так, одягайся вже… Цукор, ананаси, а тоді поставити в холодильник…
Я знічев'я сортував фейєрверки, які збирався запалити ввечері.
Мама щось прасувала на кухні. Раптом вона почала проклинати праску. Тоді підійшла до тата, що все ще роздумував над своїм крюшоном.
— Паулю, зіпсувалася праска. Що робити? Я ж не одягну плаття…
Але тато був зайнятий своїм:
— Крюшон смачний…
— Крюшон, крюшон! Мені треба попрасувати чорне плаття! — не витримала мама.
Тато порадив:
— Однеси до майстерні. Там її полагодять. Після ананасів вино…