Мені було невтямки, чого це мама не може обійтися без плаття.
Я зайшов на кухню. Мама зітхала:
— Буде гарне свято. Прийдуть татові товариші, а я не зможу одягти плаття.
— У тебе ж є лижні штани! — сказав я.
— Лижні штани! Таке вигадаєш. Альфі! Мені треба плаття.
Мама була невтішна, хоча у неї в шафі висіло чимало платтів.
— Гаразд, — подумавши, сказав я. — Давай праску, несу її.
— Велике спасибі, Альфі, але вже не треба. Завтра переддень Нового року і праску не встигнуть полагодити.
Раптом у мене виникла ідея.
— Заспокойся, мамо. Я полагоджу праску сам. Гаррі, наш піонервожатий, завжди говорить: «Кожен повинен уміти все робити сам».
Мама не дуже довіряла мені. Вона звернулася до тата:
— Послухай, Альфі хоче полагодити праску. Як ти гадаєш, він зуміє?
Певно, тато не дочув, що сказала мама.
— Так, так. Тільки дайте мені нарешті спокій. На п'ять пляшок вина три пляшки шампанського…
Мама дала мені праску, і я зачинився у своїй кімнаті. Викрутив кілька шурупів і здивувався, коли побачив, що там усередині. Досі я мав справу тільки з кубиками та металевим конструктором. У порівнянні з ними праска видалася мені дуже складною. Я покрутив викруткою тут і там. Потім добряче струснув праску і насамкінець зігнув кілька якихось дротинок. Коли все знову позакручував, то лишилося кілька зайвих шурупів, але праска була як праска. Я ввімкнув штепселя в розетку. І зробив це дуже обережно. Ви ж знаєте, з електрикою не жартують. У прасці щось зашипіло. Я зрадів і вже хотів побігти до мами й сказати: «Все гаразд. Було маленьке пошкодження. Уже полагодив».
Не встиг я це продумати, як у прасці знову зашипіло (цього разу дужче), здійнявся голубий димок і почувся гидкий запах паленої гуми. Я миттю вимкнув праску і знову все повідкручував. Усередині трохи почорніло. Цього разу я стільки крутив, сіпав, тис, і гнув, що в прасці все стало нерухоме. Ввімкнув і навіть не зашипіло. Я поклав її — хай полежить півгодини, а сам тим часом почитав. «Може, вона прохолоне, — подумав я, — і сама собою полагодиться». Мама постукала і спитала, як справи.
— Ще трохи, — відповів я. — Хвилинку і сюрприз буде готовий!
Насправді ж я не знав, що робити далі. Хотів уже вийти і сказати, що з мого лагодження нічого не вийшло, коли це раптом згадав про фейєрверки. Вставлю в праску штук три чи чотири, як ракетний заряд, вони нагріють її і можна буде прасувати. Я пожертвував трьома із своїх п'яти фейєрверків — уставив їх у праску. Це було не легко!
— Тепер можна заходити. Ой, як здивує вас, мамо й тату, мій винахід!
Мама недовірливо подивилася на мене.
— Давай плаття, — сказав я. Але мама вирішила перевірити мою роботу на фартусі. Вона хотіла ввімкнути праску, а я сказав:
— Ні, мамо, штепсель і розетка тут не потрібні. Тепер прасуй за методом Альфонса Ціттербаке!
Я запалив сірничок і підніс до праски-ракети. Спочатку праска засвистіла, тоді, мов кінь, вирвалася у мене з рук і з тріском та димом поскакала по фартусі.
— Тривога! — заволав я і сховався під кухонний стіл. Мама кинулася відчиняти вікна, а тато сміливо вскочив на кухню і спробував зупинити збожеволілу праску. Але вона прискала в його руках, наче зла кішка.
Коли дим розвіявся, я обізвався із своєї схованки:
— Було дуже гарно, правда ж? Тільки великуватий заряд. Якби два фейєрверки, тоді вийшло б чудово.
Не знаю чому, але на мене нагримали. Мама сказала, що вона страшенно злякалась. Як же вона злякається завтра, коли буде салют! Тато обпік собі руку і вважає, що я зовсім не розуміюся на техніці. І бригаді він завтра розповість про це, і мені слід бути уважнішим на уроках виробничого навчання…
А мені ж хотілося застосувати сучасну техніку! Електрична праска є у всіх, а праску-ракету має тільки родина Ціттербаке.
Я читав, що всім великим винахідникам спочатку було тяжко, і люди сміялися над ними. Отак і в мене. Та нічого. Коли за своє відкриття одержу Національну премію, тоді вони побачать…
Тато втішив маму:
— Нема лиха без добра. Тепер тобі доведеться одягти червоне плаття — воно мені дуже подобається. Але що це я кажу? Скільки пляшок шампанського треба для крюшону?
Внизу на мене вже чекають Бруно, Ервін і Петер. Треба йти пускати фейєрверки. їх у мене лишилося небагато, але що вдієш: витратив же для важливої справи.
Вже смеркло, коли хтось гукнув баском:
— Гей! Є хто на «острові любові»?
— Ой, лишенько! — забідкалася пані Цвой. — Чому ж це «любові»?
— Він же так називається, цей острів, і ми не можемо змінити назву, — сказав я, а тоді крикнув:
— Так, тут нас двоє: Альфонс Ціттербаке і пані Цвой!
Пані Цвой занепокоїлась і шепнула мені на вухо:
— Це ж інспектор Шмідтке!
З очерету виринув важкий рибальський човен і пристав до берега.
— О! Пані Цвой? Добрий вечір! О! То з вами ще й приємний хлопчина?
Пані Цвой зовсім зніяковіла і сказала:
— Він мене врятував, коли перекинувся мій човен.
— Браво, хлопче, — похвалив мене інспектор Шмідтке. — А тепер, будь ласка, ваше посвідчення.
— Любий пане Пімідтке, — жалібно сказала пані Цвой. — Я його загубила, коли перекинувся човен.
Та інспектор Шмідтке був невблаганний:
— Це не допоможе. Три марки штрафу.
— У мене ж і грошей нема з собою!
— Тоді я повинен заявити у Спілку рибалок, — сказав інспектор Шмідтке. — А тепер сідайте у мій човен. Уже вечір, а ввечері ніхто не вудить.
Я зрадів, що мені більше не треба розповідати. Але пані Цвой ще завдала мені прикрощів. Ми сиділи в човні позад інспектора Шмідтке, і я їй шепнув:
— Я знаю, де стоять верші. Дозвольте, я завтра принесу вам лина. Це буде наша помста.
— Хлопче, — сердито відказала пані Цвой, — так не годиться. Невже ти збираєшся красти? Я в тобі розчарувалась.
Так гарно почався день, і так я добре тренувався, а от увечері знову прикрощі. До того ж я це тільки так сказав, щоб розважити пані Цвой. Насправді ж я навіть не знаю, де стоять ті верші.
Ну, гаразд, краще помовчу. Бо хто його знає, що зробить пані Цвой із тим, що я їй нарозповідав.