— З вашої згоди я виступлю так.
— Тільки не забрудни одягу, — застеріг мене клоун.
— Почали! — крикнув директор. — Давайте сюди поні!
Він був такий жвавий, не давав нікому й слова сказати. Все мало робитися швидко.
— Отже, — звернувся він до мене, — тобі ясно: ти виступаєш із клоуном. Поки що сиди у залі. Вийдеш на манеж, коли скінчить Август. Сядь отам ззаду.
Я послухався і сів на лавку. Ввели поні. Клоун Август спробував був на нього сісти. Він незграбно скочив коникові на спину і відразу ж сповз на землю з протилежного боку. Тоді він спробував сісти ззаду, але знову впав. Цього разу головою в пісок.
Ой же ж і реготав я! Тепер коник утікав, Август слідком за ним. Але сісти йому не пощастило. Він тільки міцно вхопився за хвіст і двічі підряд перекинувся в повітрі. Нарешті Август таки опинився на конику. Тільки лежав він якось кумедно, а коник дико мчав по манежу. Ось клоун зробив сальто, упав із коника і побіг з манежу.
— Браво! — вигукнув директор. — Чудово, Августе. А зараз черга нашого Бамбіно.
Мені кортіло швидше побачить, що ж то за звір вискочить тепер. Але жоден звір не вискочив на манеж. Директор гукнув мені:
— Тепер твоя черга!
Що? Я не Бамбіно і хотів тільки запитати, чи вийде який цирковий номер із Чистуном!
— Я ж… не можу… — почав я.
Та директор, певно, не почув мене. Він гукнув:
— Не можна гаяти часу, а то публіка занепокоїться. Негайно виходь на манеж. Стрибок — і на поні!
Що мені було робити? Я послухався. Коли коник пробігав повз мене, спробував скочити на нього. Міцно вхопився за гриву і ледве-ледве видряпався на нього.
— Добре, Бамбіно, — похвалив мене директор, — це так, ніби ти ще ніколи не сідав на коня. Глядачі сміються. А тепер вставай!
Що? Я занепокоївся. Яких зусиль коштує мені утриматися на спині, а тепер ще стати на ноги?
— Швидше, швидше, не гай часу! — підганяв директор.
Я спробував. Трохи випростався, відразу втратив рівновагу і впав у пісок.
— Може статися, — заспокоїв мене директор, — але швидше вставай. Темп! Темп!
Поні біг спокійно, і взагалі це була дуже сумирна тварина. Я знову розігнався, побіг і скочив на нього. Обережно став на коліна, звівся на ноги. Та ледве я став, як знову почав сповзати із коникової спини. У мене запаморочилась голова, і я зіскочив. Упав просто директорові в ноги і звалив його на землю.
— Тьху! Хай тобі всячина! — крикнув він і смикнув себе за чорну бороду. — Чи у тебе нема нервів? Навіщо ти стільки вправлявся? Ти поводишся, мов жовторотий початківець, Бамбіно!
Я лежав у піску і дивився на нього знизу вгору.
— Та я ж тільки заради Чистуна…
В цю мить у намет кулею влетів якийсь хлопець, невеликий на зріст, зграбний такий, з довгим чорним волоссям. Кілька стрибків — і він на манежі. Раз, і вже стоїть на конику. Розвів руки й закричав:
— Гоп, гоп!
— Що за оказія? — вигукнув директор. — Хто ти і звідки ти?
Той хлопець саме робив стійку на голові на спині коника. Не міняючи пози, він сказав:
— Та ви ж мене запрошували. Я Бамбіно. Мої батьки прийдуть за годину. Ми разом покажемо новий номер.
Тут він підвівся і почав пританцьовувати на одній нозі.
— Ну, а ти хто? — запитав мене спантеличений директор.
— Альфонс Ціттербаке, — відповів я, все ще лежачи в піску.
— Ціттербаке? Отже, з родини клоунів?
— Та ні, — сказав я, — мій тато ходить на нормальну роботу.
Але директор уже не слухав мене. Він плескав у долоні й приказував:
— Браво, Бамбіно, просто чудово. Тепер ще відпрацюємо кінець номера, кінець повинен вражати найдужче.
Я обережно відповз трохи вбік.
— А тоді випустимо левів, — додав директор.
«Оце так, — подумав я. — Коли тут слони на волі, то й левів, мабуть, випустять на манеж без кліток. Леви ж не знають Альфонса Ціттербаке і ще приймуть мене за шмат корму!» Я схопився на ноги і кинувся з намету, та так прудко, як той, справжній Бамбіно вбіг сюди. І раптом я згадав про Чистуна. Його ж треба рятувати! Обережно визирнув із-за фургона. Слон Емір стояв на тому самому місці. Перед ним лежала моя коробка. Емір саме розв'язував рушника — мабуть, хотів подивитися, що там усередині. Повільно і дуже обережно я підійшов ближче.
— Можна забрати коробку. Еміре? — звернувся я до слона.
Я аж ніяк не хотів розгнівити його. Емір підняв хобот і тихенько форкнув. Але що це означало? «Так» чи «Ні»? Я намацав у кишені липку цукерку.
— Давай поміняємось, — запропонував я. — Ти віддаєш мені Чистуна, а я тобі даю смачну цукерку.
Слон простяг хобот і обережно взяв у мене з руки цукерку. В ту ж мить я схопив свою коробку. Звідти почулося Чистунове «дурний».
Я низько вклонився слонові (чого взагалі не роблю) і поволі пішов од нього. Слон помахав хоботом, не зводячи з мене своїх маленьких очей. Мені навіть здалося, що він усміхнувся. Я переліз через паркан і опинився на вулиці. Витяг хустинку, витер рясний піт із чола і закрокував додому.
На жаль, я досі не знаю, як треба дресирувати Чистуна. Мабуть, нічого не вийде з мого дресирування.
Про свої пригоди в цирку я розповів у класі. Хоч я нічого й не вигадав, мене назвали хвастуном. А то ж усе чистісінька правда! І на циркових афішах тепер великими літерами написано: «Бамбіно, малий вершник». Я неодмінно подивлюся цей номер. Та ніхто не вірить, що директор прийняв мене за Бамбіно і що я навіть робив красиві вправи на поні.
Як я жартував першого квітня
Це було рано-вранці. Я вже одягся, коли до мене в кімнату ввійшов тато. Він завжди каже мені «до побачення», перш ніж іти на роботу.
— Альфонсе, — насупився тато, — яка дірка он у тебе в шкарпетці!
Я взагалі не терплю дірок у шкарпетках. Тому зразу ж оглянув свої шкарпетки, але не знайшов ніякої дірки.
— Вище, — казав тато уже з порога, — і трохи ліворуч. Не бачиш такої великої дірки?
Я мало в'язи собі не скрутив, але дірки так і не знайшов.
— Перше квітня! — сказав тато, зареготав і пішов собі, тільки двері хряпнули.
З самого ранку отак попався! І я розсердився — вперше, але не востаннє за цей день. От би тепер пожартувати над кимось іншим, та й собі посміятися.
Коли я йшов до школи, кілька малюків гукнули мені навздогін:
— Он у тебе випала хустинка!
Я навіть не озирнувся, а тільки покрутив вказівним пальцем коло скроні та й подумав собі: «Думаєте, знайшли дурнішого за себе? Вдруге я не дам себе обдурити!»
Згодом, уже в школі, поліз я в кишеню по хустинку, хотів витерти носа. Хустинки не було. Отже, вона справді випала, коли я йшов до школи. Це знову зіпсувало мені настрій.
Тільки-но зайшов я до класу, як Ервін похвалився мені, що сьогодні буде контрольна робота з географії, і він, Ервін, страшенно боїться.
— Сьогодні? — здивовано перепитав я. Ервін заклопотано кивнув. Сьогодні контрольна з географії, а я й не знав про це! Швидко дістав я підручник і до дзвоника встиг дізнатися про багато що на світі. Звісно ж, ніякої контрольної не було. Я запитливо подивився на Ервіна. Той вишкірився і самими губами сказав:
— Перше квітня…
Ніхто цього не почув, але я зрозумів добре. Тоді я теж спробував пожартувати. Пітові сказав, що у нього у шкарпетці дірка, але той навіть не поглянув на мене, тільки буркнув:
— Я вже це вшосте чую! Облиш!
Ервіну я сказав, що він загубив хустинку, а той негайно витяг її з кишені, підніс мені до очей і сказав:
— Ти помилився. Альфонсе. Придумати таке, як контрольна з географії, ти нізащо не зможеш. Заяложені у тебе жарти.
Я зрозумів, який це препоганий день, перше квітня. Більше я вже не намагався жартувати. А мені чого тільки не казали: двічі про порвані шкарпетки, чотири рази про загублену хустинку і раз про дірку в костюмі! Пустунів я перепиняв одразу ж.
— На мені не поїдете, — казав я. — Облиште ці заяложені жарти.