Ми підійшли до каси. Петер і Бруно не рушили з місця. Вони хотіли побачити, що буде з нами. Касир проголосив:
— Заходьте! Тут ви почуєте, як цокотять ваші зуби, тут ви затремтите, мов пси взимку.
Від цих слів мені стало моторошно. Ми сіли у візок. Проїжджаючи повз Бруно й Петера, ми весело помахали їм. Тільки усмішки у нас вийшли якісь болісні. Візок рвонувся вперед, позад нас клацнули великі двері, і ми опинилися в пітьмі. Навкруги вило і ревло. Дорога весь час петляла, тож доводилося міцно триматись, щоб не вилетіти з візка. Раптом у нас втупились якісь палючі очі, і ми промчали під величезною совою. Потім грюкнули кілька дверей. Від страху я втяг голову в плечі. Зненацька перед нами постала блакитно-рожева примара і посварилася на нас пальцем.
— Тікаймо! — заволав Ервін. — Швидше звідси!
Але як вийти із візка на ходу, що невпинно мчав уперед, та й справжні пригоди ще тільки починалися! Чиїсь довгі тремтячі пальці вхопили нас за голови і обмацали наші обличчя.
— Пальці мертвяка! — закричав я і заплющив очі. Потім біля нас спалахнула блискавка і загримів грім. Коли ми розплющили очі, нас засліпило яскраве світло. Раптом ми побачили двох відьом, які танцювали навколо нашого візка. Але найгірше чекало нас попереду. Візок різко сповільнив рух, стало трохи видніше. Ми з Ервіном перезирнулись і вже хотіли полегшено зітхнути, коли зненацька щось помітили. В освітленій ніші стояв скелет і кивав нам. Тепер ми їхали ще повільніше, все ближче й ближче до скелета. У мене волосся стало сторч. Я скочив на ноги й закричав:
— Не можу більше!..
Ервін хотів мене затримати, але тут візок сіпнуло. Наступної миті я лежав на холодному піску і нічого не бачив. Тільки здаля долинав жалібний крик Ервіна:
— Допоможіть! Де ти, Ціттербаке?
В наметі привидів я лишився сам. Хутчій геть звідси! Я звівся на ноги. Мимо саме промчав інший візок, і жіночий голос сказав:
— Евальде, знову примара!
Це, мабуть, вона мала на увазі мене. Навпомацки я став пробиратися вперед. При світлі наступного візка я помітив, що стояв якраз поруч скелета. Я страшенно злякався, спіткнувся і впав, зваливши скелет. Тьху, лиха година! Яка пилюка! Скелет розвалився. Тільки в голові у нього ще світилася зелена лампочка. Отак обдурюють людей, подумав я. Це ж лампочка горить! Навпомацки пішов я далі, від лампочки до лампочки, пильнуючи, щоб на мене не наїхав візок. Я й не помітив, як підійшов до примари і заплутався в її довгому білому вбранні.
— Клятий привид! — вигукнув я. — Тут усе з картону.
Саме проїздив візок із двома дівчатками.
— Воно живе, воно ворушиться! — запхикали вони і, гучно схлипуючи, знову зникли в пітьмі.
Я почвалав далі. Натрапив також на пальці мертвяка. Сміх та й годі! Просто зі стелі звисали вірьовки. Мабуть, усі ці страхи — чистісіньке ошуканство. Але я ніяк не міг виблукати надвір. Раптом мені спало на думку: вскочу у якийсь візок, коли він проїздитиме повз мене, і так виберуся з цієї дурної «дороги привидів». Біля скелета візки їхали повільніше, і я вирішив стрибати там. Після довгих пошуків я нарешті знайшов скелет і став чекати.
У першому візку для мене не було місця. В ньому цілувались юнак і дівчина.
— Гу-гу! Ви попали в пекло! — крикнув я, щоб настрахати їх. Але це анітрохи не стурбувало ту пару. З наступним візком пощастило більше. Мої очі призвичаїлися до темряви, тож навіть у присмерку я побачив, що у візку сиділа одна жінка.
Коли я стрибнув у візок, то хотів сказати: «Добрий день! Вибачте, будь ласка, я заблукав на цій «дорозі привидів». Але не встиг навіть слова мовити. Жінка зчинила такий галас, якого я ще ніколи в житті не чув. Раптом вона затихла і повалилася на мене. Я мало знову не випав із візка. Жінка була непритомна.
Коли далі дорогою траплялися нові страхіття, мені вже не було страшно. Закривавлена рука на столі і ноги повішеного, які звисали із стелі, зовсім не злякали мене.
— Все це картон, все підробка, — сердито приказував я.
Аж ось нарешті ми виїхали з пітьми. Спершу мене засліпило світло. Потім я помітив Петера і Бруно. Вони приголомшено витріщилися на мене. Кілька дівчисьок, що стояли поруч них, заверещали, побачивши мене. Моя сусідка важко дихала і плакала в хустинку. Я глянув на себе і побачив, що весь аж сірий від пилюки. З плеча у мене звисав чималий шмат білого покривала примари. Тільки тепер я помітив, що тримаю картонну руку скелета. Блискавкою зіскочив я з візка і кинувся навтіки. Лише встиг гукнути Бруно й Петерові:
— Тікаймо!
Хлопці побігли за мною, і ми сховалися в парку.
— А де Ервін? — перевівши подих, запитав я.
— Він вискочив із намету та як дремене! Лише крикнув: «Альфонса вхопила примара!» — і зник.
Налякані словами Ервіна, хлопці збиралися покликати поліцію, аж тут і я з'явився.
— Що, натерпівся? — запитав Бруно і показав на підроблену кістку, яку я все ще тримав у руці.
— Та було, — буркнув я і шпурнув геть картонну руку і покривало примари. Петер і Бруно стали благати мене, щоб я ще розповів про свої пригоди на «дорозі привидів», але я тільки сказав:
— Ви ж бачили, хто боягуз? Коли почалося найстрашніше, Ервін утік.
Вдома тато запитав:
— Ну, як воно було, Альфі?
— Ох! — зітхнув я. — Страшенна нудьга. Ти б тільки розсердився, коли б пішов.
— Принеси з льоху вугілля, — обізвалася мама. Мені не хотілось. Відверто кажучи, я боюсь ходити увечері до льоху. Тож я відмовлявся, аж поки тато пішов зі мною. Там, у льоху, стільки павутиння, певно, є й пацюки. І хто його знає, що там ще ховається.
Як я вдавав п'яного
Це було на день народження Бруно. Нас, своїх друзів, він запросив прийти після уроків на каву. Ми були самі в помешканні. Батьки Бруно працювали. Його мама приготувала для нас пісочний торт і повний кавник кави. Все було смачне.
Попоївши, ми стали гратися. Спочатку в індіанців. Бруно обрали вождем, бо це ж його день народження. Завжди він був простим індіанцем і звався Косий Вуж, а сьогодні ми його назвали Соколиним Оком. Я став чаклуном і одержав ім'я Мудрий Вугор. Люлька миру, що її мені як чаклунові доводилося весь час палити, не подобалась мені. Люльку Бруно взяв у свого батька, і була вона, звісно, без тютюну. Але й без тютюну мені стало погано від неї (виросту і то ніколи не торкнуся до люльки).
Потім ми гралися в піратів. Це теж надзвичайно цікаво. Канапа стала піратським кораблем, а килим — кораблем, на який напали пірати. Бруно, знову ж таки через свій день народження, був капітаном. На жаль, під час битви відламалася ніжка у канапі, і нам довелося припинити гру. Та Бруно знайшов вихід. Він узяв кілька книжок із батькової шафи і підклав їх замість відламаної ніжки. Канапа знову стояла міцно.
Ми не знали, в що грати далі.
— Придумав, — обізвався я. — Вгадайте, у що ще можна зіграти?
— В пожежників, — випалив Бруно.
Я тільки посміхнувся.
— В лікаря і хворих.
— В піжмурки.
— В залізницю.
— В прикордонників.
Ні, ніхто не вгадав.
— Пограємося в ресторан. Ми святкуємо день народження Бруно. Потім будемо наче п'яні.
Всі відразу погодилися. Ми переодяглись. Я був дідусем Бруно і тому одержав капелюх і рукавиці.
Ервін став офіціантом, а ми всі — гостями за столом у ресторані.
— Офіціанте! — покликав я.
Але Ервін, що саме щось шукав на кухні, не обізвався.
Я гукнув знову:
— Офіціанте, книгу скарг!
Ервін негайно ж з'явився.
Через руку у нього був перекинутий рушник.
— Сьогодні у мого онука день народження, — повільно, басом почав я. — Будь ласка, принесіть нам п'ять чарок чогось міцненького.
Ервін щось записав на папірці і зник на кухні. Назад він повернувся із чарками на таці. В чарках була якась червона рідина. Ми цокнулися, побажали Бруно здоров'я і випили. Це було ситро.
Потім усі страшенно сміялись, бо воно справді схоже на вино. Петер замовив ще раз. Ми випили знову. Ервін хотів випити з нами, але ж офіціантові не можна. Тоді Бруно звелів: