Тато відмахнувся. Це означало, що я звичайнісінький боягуз і край.
— Отже, мій син Альфонс Ціттербаке не зважується плигнути вниз головою! Стривай, а скільки ж тобі років?
Я мовчав, адже він знає не гірше за мене, скільки мені років.
— Відповідай!
— Ну, десять, — сердито буркнув я. — Ти сам знаєш.
— В десять років я стрибав головою вниз із триметрової висоти!
В розмову встряла мама.
— Паулю, облиш хлопця, — сказала вона татові. — Хіба йому конче треба стрибати головою вниз? Проживе і без того дурного стрибка. Я теж не вмію стрибати головою вниз і взагалі боюся стрибати з вишки.
Я вдячно подивився на маму. Тато відсунув убік тарілку і дав волю своєму гніву.
— Від тебе й не вимагається, — сказав він мамі. — А для хлопця його віку боятися стрибнути головою вниз — це просто ганьба.
— Я не боюся, тільки ж усі сміються, коли стрибок не виходить, — пробурчав я, бо слово «ганьба» не сподобалося мені.
— Ти просто боїшся. Ти взагалі боягуз і край!
Отак ми з татом розмовляли, а мама все намагалася заспокоїти нас.
— Справжній мужчина може стрибнути вниз головою, а Альфонс — боягуз, — сказав тато насамкінець, і мама пішла на кухню.
Ми помовчали добру хвилину.
Нарешті обізвався тато, і я зрозумів, що ми з ним домовимося:
— Гаразд, будемо вважати, що ти не боїшся, тільки соромишся, бо не опанував ще техніки.
Я задоволене кивнув. Так воно й було.
— Ось поглянь, як це робиться.
Тато відсунув стільця, скинув піджака і став перед килимом. Килим, напевне, правив за воду.
— Руки витягаєш над головою, голову трохи вниз і падаєш. Повільно… отак, а як настане критичний момент, коли здається, що ось-ось складешся, мов кишеньковий ножик, тоді сильно відштовхнися і випростайся. Не розставляй широко ноги, не згинай у колінах, бо найчастіше роблять саме ці помилки.
Ми повправлялися перед килимом-водою. Все йшло блискуче. Тато дав мені ще кілька порад. Наприклад, пальці ніг повинні міцно обхоплювати край дошки — це щоб можна було краще відштовхнутися. Так ми вправлялися цілу годину. Це було просто чудово. Тут, у кімнаті, я сам собі здавався одним із найкращих стрибунів у воду.
Наступного дня пішов я на безплатний пляж. Робив усе так, як під час тренування з татом. Виходило все, аж до того моменту, коли мені починало здаватися, що я ось-ось складуся, мов кишеньковий ножик. А що, як усе-таки плюснуся животом? І я знову випростовувався.
Кілька менших хлопчаків звернули на мене увагу.
Вони загукали:
— Ну, стрибай уже! Хочеться почути, як ти гепнешся животом.
Я кинувся до хлопчаків, прогнав їх геть, озирнувсь, а вишка далеко позаду. Так я й пішов додому, не зробивши жодного стрибка.
Може, тато уже й забув про ті стрибки. Я так сподівався на це. І справді, за весь вечір тато ні разу не запитав мене про мої успіхи після наших вправ коло килима.
Кілька наступних днів я не ходив купатися. Все міркував, чи взагалі потрібне мені те свідоцтво плавця. Може, краще зайнятися легкою атлетикою? Я так нічого й не вирішив, бо в суботу за вечерею (мама подала смажену картоплю з маринованим оселедцем — мою улюблену страву, і я був у чудовому настрої) тато раптом згадав про стрибки вниз головою.
— Ну, як. Альфі, ти вже стрибав?
Я кивнув і напхав собі повен рот картоплі. Хоч відповідати не доведеться. Бо мамі дуже не подобається, коли розмовляють із повним ротом. Тато почекав і, коли я пережував ту картоплю, що мав у роті, запитав:
— Ну то як? Виходить у тебе стрибок головою вниз?
Та в мене рот знову був повний. Я жував і жував.
— Ну то як? Виходить за нашим методом?
Я нічого не міг відповісти, бо якраз одкусив чималий шмат оселедця та ще й кілька зерняток гірчиці застряло в зубах.
— Ти німий, чи що? — запитав тато, і на його чолі залягла зморшка.
— Ти ж бачиш, у хлопця повно в роті, — втрутилася мама.
Певно, вона помітила, що я в скрутному становищі й вирішила допомогти мені. Я тільки промимрив «угу».
— Гаразд, зачекаю, поки ти доїси. Та я й так здогадуюся, чому ти мовчиш, — мабуть, знову не наважився стрибнути.
Я ще раз щось промимрив із повним ротом, але тато махнув рукою.
— Одинадцять років хлопцю, і він не може стрибнути вниз головою.
— Мені тільки десять, — заперечив я. Завжди, коли тато присікується до мене, то додає мені років.
— То незабаром буде одинадцять, і вже треба вміти стрибати вниз головою.
Тато поміркував трохи і сказав:
— Завтра неділя, тож ходімо разом на пляж. Повір мені, ти навчишся стрибати головою вниз.
Я здригнувся. Мама теж.
— Ти ж нічого йому не зроби, — попрохала мама.
А тато сказав:
— Тільки навчу його стрибати головою вниз і більше нічого.
Хоч би цієї неділі пішов дощ. Чи заради мене хай би сніг випав у липні. Покатався б я на ковзанах чи зайнявся б чимось іншим. Та, на жаль, погода не зіпсувалася.
Тато був у чудовому настрої. Він голився і наспівував.
— Ну, Альфі, тепер ми побушуємо у воді.
Мама дала нам два рушники та чималого пакунка з їжею, а коли вийшли надвір, помахала нам рукою. Я помітив, що вона трохи потерпає за мене.
Дорогою тато жартував і розповідав паромникові, який віз нас через річку на пляж, що я нова олімпійська надія у стрибках із вишки, а він — мій тренер.
На пляжі спочатку все йшло добре. Ми плавали кролем і на спині. Я не відставав від тата. Потім ми змагалися, хто далі пірне, і тут тато переміг, та ще й як! Він довго не виринав, і я вже злякався, чи він, бува, не втонув. Раптом тато виринув далеко позад мене. Ой же й здивувавсь я! А тато був такий гордий, що я ним захоплююсь.
Весь цей час я пильнував, щоб ми не підпливли надто близько до вишки. Я все ще мав малесеньку надію, що тато забуде про ті кляті стрибки вниз головою.
— А зараз чи не зробити б нам по красивому стрибку? — запитав тато, підморгнув і поплескав мене по спині. Поволі пішли ми до вишки.
Я виліз на вишку, пальцями ніг вчепився в край дошки, витяг руки над головою, зігнув ноги в колінах і відразу ж випростався.
— Так правильно, тату? — запитав я.
— Так, так, — сказав він. — А тепер треба стрибати.
— Знаєш, ноги непокоять мене. Як я їх втримаю вкупі? Коли ж ноги розставлені, всі сміються, — так я намагався розмовами виграти час.
Тато наморщив чоло, але спокійно сказав:
— Поглянь, як треба робити стрибок. Показую. Будь уважний, запам'ятовуй усе, тоді й ти зумієш.
Тато став на моє місце, обхопив край дошки пальцями ніг, повільно нахилився… Чи то він надто повільно нахилявся, чи з якої іншої причини, цього я не знаю, але тато не стрибнув, а просто звалився у воду, та ще й ударив ногою об ногу. Він вирнув і, мабуть, помітив, що я сміюсь. Я вмить схаменувся і, коли тато знову виліз на вишку, хотів уже якось похвалити його. Але тато лише буркнув:
— Мабуть, моя поза була не бездоганна. Я покажу тобі ще раз.
Та й цього разу мені здалося, ніби ноги у тата не були притиснуті одна до одної і трохи зігнуті в колінах.
Я сказав йому це.
— Мели, мели — цього разу стрибок вийшов. Не придирайся, краще сам покажи щось.
Мусив я знову ставати на дошку. Знову до критичного моменту все йшло добре. Та кинутись одразу у воду я не міг, немов мене тримала рука чарівника. Я знову випростався.
— Ну, яка тепер у тебе відмовка? — сердито запитав тато.
— Та ніякої. Здається, там хтось пірнув саме — не можна ж стрибати!
Тато уважно подивився у воду, потім на мене.
— Тепер стрибай! — наказав він.
Я обережно нахилився, але не стрибнув. В цю мить тато вхопив мене за кісточки і підняв у повітря. У нього великі дужі руки.
— Ні… — тільки й встиг я крикнути, але критичний момент минув, і я плюснувся у воду. А що я не випростався в польоті, то впав, мабуть, як дошка. А знизу саме виринав якийсь чоловік. Того не бажаючи, я добряче штовхнув його в бік.