Потираючи живіт, я швидко ліз драбиною на вишку і чув позаду могутнє сопіння. Той чоловік, якого я ненароком штовхнув, був обурений і гнався за мною. Я сховався за тата.
— Ах ти ж, телепню! Я тобі дам.
— Спокійно, ніхто тут нікому не дасть.
— Слухайте, — почав той чоловік. Тепер я помітив, який він гладкий. — Хіба ви не бачили, як цей хлопець топтався по мені?
— Такий малий хлопець? Не смішіть, — цілком правильно заперечив тато.
— Ах так? — не вгамовувався гладкий чоловік. — Не втручайтесь у чужі справи!
— Ні, це моя справа, — відказав тато. І я так вважав. Зрештою, це ж він мене кинув.
Гладкий чоловік хотів обійти тата. Мабуть, щоб надавати мені. Тато заступив йому дорогу. При цьому він відтіснив мене до краю дошки, не помітивши цього. Я впав у воду. Коли я побачив, що падаю, то відштовхнувся.
Важко повірити, але вийшов чудовий стрибок вниз головою.
Вода, ніби шовк, облягла тіло. Я розплющив очі й зрадів: яке все зелене і мчить мимо! «Отже, все так просто», — подумав я і мерщій виринув на поверхню. Тато і той гладкий чоловік все ще сперечалися.
— Добрий мені батько — власну дитину шпурляє у воду, та ще людям на голову.
— В мої родинні справи ніхто ще не втручався, то й ви будь ласка, не втручайтесь.
— Але ж хлопець важкий, знаєте, як було боляче… — почув я, протискуючись між ними, і знову стрибнув. Ой, гарно ж! Немов летиш! Яка це насолода — стрибати у воду сторч головою! Коли я знову виринув, тато і той чоловік саме злазили з вишки. Я злякався. Чи не йдуть вони в поліцію через мене? Пішов за ними назирці. До моїх вух долинули татові слова:
— Важко повірити, що ти — той самий Альфред. Просто неймовірно. Треба ж було спочатку посваритись, щоб усе отак з'ясувалось.
Гладкий чоловік називав тата Паулем, — таке дозволяла собі тільки мама. Я вже нічого не розумів. Обидва сіли за стіл у прибережному ресторані, а я повернувся до вишки. Стрибав, поки запаморочилося в голові. Тоді пішов по тата. Він усе ще сидів із тим чоловіком за столом. Обидва пили вино.
— Дай панові руку, — сказав тато.
Гладкий чоловік щиро усміхнувся і показав на свій правий бік.
— Вибачся.
Я здивовано подивився на тата.
— Але ж ти сам мене… — почав я.
Але той чоловік тільки засміявся і сказав:
— Забудьмо все.
Гладкий чоловік, якого я торпедував, виявився татовим шкільним товаришем. Колись вони сиділи за однією партою, а після школи не бачилися тридцять років.
— Який ти став гладкий, Альфреде! — сказав тато сміючись.
А той показав на татову голову:
— А де твої кучері, Паулю?
Я розсердився — тато ж ніколи не був кучерявий.
Потім усі разом пішли до вишки. Тато і його шкільний товариш хотіли показати мені, як слід стрибати вниз головою. Я вибіг наперед, стрімголов шугнув униз і, не здійнявши бризок, пірнув у воду.
— Божевільний! — вигукнув тато, коли я виринув на поверхню. Татів шкільний товариш тільки схвально кивнув головою.
Аж увечері прийшли ми додому. — Паулю, ти пив пиво? — здивувалася мама. — Сподіваюсь, ви все ж таки купалися?
Ми засміялись. Тато розповів про свого товариша Альфреда, якого він зустрів на пляжі. Але не сказав, як це трапилось і що тепер я добре стрибаю вниз головою. Тільки за вечерею, коли мама помітила мої червоні очі, я похвалився:
— Це тому, що я багато стрибав у воду.
Тато підтвердив:
— Ось бачиш, Луїзо: пішов батько, показав, і тепер хлопець уміє стрибати вниз головою.
Раптом йому щось спало на думку.
— Коли ж ти перший раз стрибнув як слід? — підозріливе запитав тато.
Але цього я не сказав. Татові було б неприємно, якби я розповів мамі про всі наші пригоди на пляжі. Хай це буде таємниця між нами, чоловіками.
Що сталося після того, як я вранці побачив павука
Того ранку я одягався швидко, бо встав трохи пізніше, ніж звичайно. Раптом я помітив павука — він біг по ковдрі. Я натяг сорочку на голову і гукнув:
— Мамо, мерщій іди сюди з віником! Тут павук! Вимети, мамо!
Я знаю, що мама не терпить павуків і завжди воює з ними. З кухні долинув мамин голос:
— Ото лихо! Побачиш уранці павука — бути прикрощам!
Вона тут таки прибігла з віником у руці й вимела павука геть.
Я швидко одягся і вже зашнуровував черевики. Коли це лусь! — перервався шнурок. На одній нозі я поскакав до мами на кухню. Вона знайшла мені нового шнурка і сказала:
— Це ж через того павучиська, правда, Альфонсе?
Коли пані Еке зробила мені в класі зауваження, що я запізнився (звідки їй було знати про мою пригоду з шнурком?), я згадав павука і вирішив сьогодні пильнувати як ніколи. Згодом пані Еке викликала мене до дошки — розказати домашнє завдання. «Красненько дякую, павуче», — розлютився я.
А що я ніяк не міг викинути з голови того павука, то весь час затинався, відповідаючи на питання, і одержав слабеньку «трієчку» та ще одне зауваження від учительки. Але це було ще не все. На уроці німецької мови нам повернули вчорашній диктант. У мене знову була слабенька «трійка», бо я забув поставити три коми і в двох словах пропустив по літері.
На уроці фізкультури у мене не вийшла вправа на турніку.
— Клятий павук! — сердито пробурмотів я, викинув ноги вперед і напружив м'язи живота. Але це не допомогло. Вправа не вийшла. Наші спортсмени сміялися наді мною. Забули, що я плаваю краще за них, а ще я чудово стрибаю у воду головою вниз. І, як на те, на уроці праці я врізав собі пальця.
Як же я зрадів, коли скінчились уроки! Так зрадів, що навіть забув сказати «до побачення» пані Еке, коли ми йшли додому.
— Ціттербаке, ти став нечемний. Не кажеш «до побачення» і навіть шапки не скидаєш.
— Старий отруйний павук, — буркнув я.
— Ти щось сказав? — сердито запитала вчителька.
Я почервонів. Звісно ж, я мав на увазі не її, а того клятого павука, що з самого ранку приносить мені самі невдачі.
— Ні, ні, — пролепетав я, — просто я вас не помітив. Будь ласка, вибачте.
І я скинув шапку. З неї посипалися шматочки паперу — певно, Ервін підклав. Він мастак на такі речі.
Я вирішив сьогодні не виходити з дому, щоб не дати павукові нагоди ще якось дозолити мені. Однак мама послала мене в магазин, і я загубив дрібні гроші — 34 пфеніги. А коли повернувся, мама почала вичитувати мені:
— Ти, Альфонсе, мов маленький. Вже он який виріс, а покластися на тебе не можна.
Я заперечив:
— До чого тут я? Ти ж сама казала, що павук…
Та мама й знати нічого не хотіла:
— Ти просто неуважний, і павук тут зовсім не винний. Отож, не виправдовуйся!
Я вийшов у двір погуляти, бо дома ж самі прикрощі. Хлопці з нашої вулиці грали в футбол із командою із сусідньої вулиці. Ми програли з рахунком 18:7. Всі казали, що найслабшими гравцями були воротар і я. Воно й правда, адже я весь час думав про того павука. І як тільки він міг принести мені стільки невдач за один день! І я сказав товаришам по команді:
— Сьогодні вранці я побачив павука. Це все через нього.
Але хлопці не зрозуміли мене, вилучили з нападу, і я пішов геть.
Увечері тато помітив, що у мене поганий настрій, і запитав:
— Що скоїлось, Альфонсе? Неприємності у школі?
Я кивнув:
— Так, неприємності.
І я розповів про все, що сталося протягом дня. Але тато не хотів нічого й чути:
— Ти погано підготувався і був неуважний. Ось де причина. А та вправа на турніку у мене теж ніколи не виходила.
Те, що вправа не виходила у тата, втішило мене, але я залишився при своїй думці: все було через того павука.
Тато розсердився:
— Невже, Альфонсе, ти серйозно віриш у ці дурниці?
А потім звернувся до мами:
— Це ти, Луїзо, збила хлопця з пантелику тим павуком?
Мама сказала, що павук — то не дурниці.