Тато розсердився:
-- Невже, Альфонсе, ти серйозно вiриш у цi дурницi?
А потiм звернувся до мами:
-- Це ти, Луїзо, збила хлопця з пантелику тим павуком?
Мама сказала, що павук -- то не дурницi.
Тато сказав, все це дурнi забобони. Вiн так розхвилювався, що перекинув солянку.
-- Тепер напевно будуть неприємностi, -- тихо мовила мама.
-- Оце ж вони й є, -- вiдказав тато.
Я кивнув:
-- Ми програли в футбол. У цьому винний павук, а також розсипана сiль.
Ми ще довгенько сперечалися. Тато дуже сердився. Мама мовчала. А я собi сидiв i думав, що й вечiр не минув без прикрощiв. Розмова так i не вiдновилася. Тато читав газету i час од часу бурчав:
-- Бiльше б сидiв над домашнiми завданнями... павук вранцi... березової кашi дати б...
Мама мовчки лагодила татовi й мої шкарпетки. А я сидiв i в альбомi малював страшних, неймовiрно великих. павукiв iз трьома та п'ятьма лапами, з хрестами та ще чимось.
Ми з мамою таки маємо рацiю -- павуки i розсипана сiль приносять неприємностi й невдачi. Ось ми зараз мовчимо i всi сердитi -- хiба це не доказ?
Тiльки тато думає iнакше.
Чому я завжди попадаю в халепу?
Всi кажуть: я винний, а я зовсiм не винний. Що менi робити? Я ж справдi не винний! Останнiм часом у мене самi невдачi. Почалося з того, що до нас прийшов новий учитель. Гiрцiг його прiзвище. Дуже симпатична людина. Коли вiн зайшов до класу, я подумав собi: у нього на уроках поводитимуся добре. Вчитель розкрив класний журнал i сказав:
-- Давайте знайомитись. Почнемо з кiнця -- так буде цiкавiше. Хто Альфонс Цiттербаке?
Це я. Але я так засоромився, що не встав i не вiдповiв. Я ж останнiй за алфавiтом, а мене викликали першого. Запала напружена тиша.
Вчитель помовчав i сказав:
-- Отже, першого нема.
Всi у класi скалили зуби. Менi стало жарко, на лобi виступив пiт, але я так i не наважився встати. Бо тодi пан Гiрцiг сказав би:
-- Цiттербаке, ти, бува, не заснув?
Я страшенно засоромився, а вчитель записав у журналi, що мене нема.
Петер, голова ради загону, поцiкавився пiсля уроку:
-- Цiттербаке, чому ти не обiзвався? Чому ти викидаєш такi коники?
Я сказав:
-- Просто не насмiлився.
Наступного дня пан Гiрцiг запитав:
-- А сьогоднi Альфонс Цiттербаке є?
Я знiяковiло вiдповiв:
-- Тут!
Наш новий учитель не помiтив, що вчора я теж був. Вiн ще не знав усiх в обличчя.
-- А де ти був учора? -- приязно запитав вiн.
Заїкаючись, я почав:
-- Я...
Знову на лобi у мене виступив пiт i, певно, я ще й почервонiв.
Вчитель насупився:
-- Ну, Цiттербаке, що сталося?
Я, нарештi, признався, бо перед цим добре все обдумав:
-- Я був тут, пане Гiрцiг.
Вчителеве обличчя спохмурнiло.
-- Слухай, таких витiвок у нашiй школi не повинно бути. Вчитель -твiй друг, але його не обведеш навколо пальця. Де записка вiд батькiв?
-- Нема, -- вiдповiв я. -- Та й навiщо вона?
-- Отже, прогуляв урок, -- зробив висновок учитель. -- Хочу сказати, що я в тобi розчарований.
Пiсля занять вiн дав менi записку для мами. Я можу тiльки здогадуватися, що в нiй було написано. Вдома я мовчки поклав записку на стiл. Мама прочитала i, мов пiдкошена, опустилася на стiлець. Вона тiльки сказала:
-- Чим я заслужила таке? Ти ж порядний хлопець, Альфонсе!
-- Я не... -- почав я знову, але чомусь не закiнчив.
А мама сказала:
-- Хлопче, будь правдивий. -- I поклала менi на плечi руки. -- Ти дуже м'який. Альфонсе, -- продовжувала вона. -- Спробуй стати справжнiм мужчиною. Iнколи ти буваєш занадто боязкий, i це тобi шкодить. Я впевнена, ти не сам надумав прогуляти урок. Хто на тебе погано впливає?
Ми обоє дуже засмутились. Трохи перегодом мама сказала:
-- Альфонсе, пiди краще купи щось. Набридло менi дивитися на твоє сумне обличчя.
Треба було принести чаю, масла, хлiба i гiрчицi. Я взяв кошик i пiшов.
В магазинi було людей -- нiде яблуку впасти. Я нiяк не мiг знайти кiнця черги i крутився помiж людей. Довгенько штовхали мене. Коли я нарештi знайшов кiнець черги i перелiчив свої грошi, то побачив, що не вистачає однiєї марки. Я злякано обернувся i помiтив хлопця, мабуть, на голову вищого за мене, що саме пiдiймав iз пiдлоги марку. Я глянув йому просто в вiчi, а вiн кивнув i сказав:
-- Тiльки що впустив.
Я вийшов iз черги, став у кутку i почав спостерiгати за тим хлопцем. Вiн купив цукерок.
Продавщиця помiтила мене, бо я все крутився у неї на очах, i раптом голосно сказала:
-- Хлопче, щось ти довго крутишся бiля вiтрини з цукерками. Нiчого не купуєш, а тiльки шастаєш по магазину!
Всi подивились на мене й загомонiли, а дехто сказав:
-- Так, так!
Я почервонiв. Як вони могли подумати, що я збираюся красти цукерки. Я вискочив iз магазину i сховався за колонкою для афiш.
Той хлопець теж вийшов надвiр. Вiн спокiйнiсiнько ласував цукерками. Я пiшов за ним назирцi. Ось вiн зайшов у високий будинок i грюкнув великими дерев'яними дверима. Я почекав ще якусь мить i пiшов до того будинку. Вiдчинив дверi й налетiв на якогось чолов'ягу.
Мабуть, то був швейцар.
-- Ну, хлопчиську, -- сказав вiн сердито, -- нарештi я тебе здибав!
-- У чому справа? -- спитав я запинаючись.
-- Це ти так грюкаєш дверима, що весь будинок дрижить?
На лобi у мене виступив пiт, i я вiдчув, що червонiю. Я мовчав i тiльки кусав собi губи.
Чолов'яга струсонув мене:
-- Востаннє кажу тобi: зачиняй дверi як слiд! У цьому будинку живуть люди, якi працюють вночi, а вдень хочуть спати. Розумiєш?
Я кивнув.
-- Тепер ще раз зачини дверi, але тихенько, -- сказав чолов'яга.
Я мусив ще i ще раз тихенько зачинити дверi.
-- От тепер ти зрозумiв! -- сказав, вiн i вiдпустив мене.
Ледве я переступив порiг, мама запитала:
-- Альфонсе, що з тобою? Чого у тебе такий вигляд? Скажи менi.
Я тiльки здвигнув плечима й показав порожнього гаманця, у якому не вистачало марки. Що я мiг сказати?
-- Надалi я буду ходити сама до магазину, -- сказала мама.
Я промовчав, а потiм вибiг надвiр. Лиха година! Я згадав: у нас же сьогоднi пiонерськi збори! Щодуху помчав до школи. Справдi, збори вже почалися. Я став пiд дверима i почув голоси. Ввiйти чи нi? Одному стати перед усiма i пояснити, чому запiзнився. Але ж я напевне заплутаюсь i знову всi подумають погано про мене.
Я взявся за ручку дверей i не знав, що робити далi. Раптом дверi розчинилися -- передi мною стояв Петер, голова ради загону. Петер i весь загiн дивилися на мене.
-- Вiн пiдслуховував, -- сказав Петер. -- Я ж казав, що хтось є пiд дверима. Такого я не чекав од тебе, Альфонсе.
Я вiдчув, що червонiю.
-- Та я...
-- Так, -- сказав Петер, -- ти надто боязкий, щоб увiйти i вислухати все, що ми саме про тебе говорили. Що це з тобою коїться?
Отак i виходить у мене, що я не винний, а завжди попадаю в якусь халепу. Хiба це справедливо?
Як я впiймав коропа Юмбо та наловив усякої iншої риби
По суботах тато часто ходить на рибалку. Мене з собою вiн нiколи не бере. Коли я його прошу, вiн каже:
-- Нi, Альфi, не можна. В човнi ти не всидиш спокiйно, розженеш менi всю рибу i сам нiчого не впiймаєш.
Днями я написав на "вiдмiнно" контрольну з арифметики, i тато пообiцяв менi:
-- Наступної недiлi вiзьму тебе з собою на рибалку.
Ми вирушили з дому в суботу надвечiр i переночували в готелi.
-- Нам треба встати о пiв на четверту. Отже, негайно лягай спати, -- наказав тато.
Так рано менi ще нiколи не доводилося вставати. Я боявся проспати. Перший раз прокинувся, коли надворi було зовсiм темно. Я довго сiпав .тата, поки розбудив його. Вiн увiмкнув свiтло i поглянув на годинника.
-- Повернися на другий бiк i не здумай ще раз будити мене, -сердито сказав тато.
Годинник показував чверть на першу.
Згодом я знову прокинувся. Впевнений, що ми проспали, увiмкнув свiтло i подивився на годинника: була друга година.
-- Хай йому грець, -- позiхаючи, пробурчав тато. -- Ти спатимеш нарештi?