Пожежники здивовано подивилися на мене. Бургомiстр потер забитого носа i пробурчав:
-- Сонько! Хiба пiдводою переїдеш через паркан?
Поїхали далi.
Тепер ми мчали лiсом. Раптом я помiтив на дорозi щось строкате. Спочатку я не розгледiв, що воно таке, а коли розгледiв, було вже пiзно. Емальованого бiдончика i корзинку дядька Тео розчавили колеса.
-- Зупинiть! -- гукнув я.
Кучер рвонув за вiжки. Всi попадали, а бургомiстр голосно зойкнув, бо каска ударила його по носi.
-- Хай тобi всячина! Що таке?
-- Там обiд для дядька Тео! -- пояснив я, зiскочив iз брички i побiг назад. Бiдончик став плоский, мов поштова марка. Чудовий гороховий суп весь витiк у пiсок. Я ледь не завив зi злостi. I нащо я залишив обiд серед дороги?
-- Поїхали! -- закричали пожежники. -- Дiло не жде. У нас нема часу!
Ми помчали далi. Проїхали березовий гайок i опинилися там, де працював дядько Тео iз своєю бригадою. Побачивши пожежну команду на пiдводi, вся бригада збiглася до нас.
Я хотiв щось сказати, але бургомiстр заволав:
-- Всi чоловiки за мною! Пожежа!
Я смикнув його за пiдтяжку.
-- Та вiдчепись ти! -- гримнув бургомiстр. -- Ти й так уже двiчi нас затримав.
А менi ж треба було сказати їм щось таке важливе!
Чоловiки повсiдалися на пiдводi, кучер смикнув вiжки, i ми помчали далi. Тiльки тепер дядько Тео помiтив мене. Вiн кинув погляд на сплющеного бiдончика у моїх руках i на мою розiрвану сорочку.
-- Що ти тут робиш? -- запитав вiн.
Всi обернулися до мене.
-- Вiн же виявив пожежу, -- сказав бургомiстр, потираючи свiй червоний нiс.
-- Стiй! -- крикнув я. -- Негайно зупинiться!
Кучер рвонув за вiжки. Всi попадали одне на одного, а каска знову вдарила бургомiстра по носi.
-- Прокляття! -- заволав той. -- З мене досить!
-- Але ж пожежа! -- вигукнув я.
-- Де, де? -- закричали всi.
Я показав назад на поле. Там же горiло! По всьому полю були розкиданi маленькi вогнища, просто в небо здiймалися голубi димки.
-- Та он i он -- скрiзь!
Вся добровiльна пожежна команда спантеличено витрiщилася на мене. Бургомiстр скинув з голови каску. Засмiявся один, тодi другий, засмiялися також дядько Тео та бургомiстр. Вони всi аж почервонiли вiд смiху, втирали сльози, а бургомiстр тiльки ляскав долонею по своїй касцi. Вiн прохрипiв:
-- Хлопче, то ж не пожежа, то картоплиння палять! Пiсля цього сiльськi хлопцi бiльше не гукали менi вслiд: "Чи бачили дивака -злякався коров'ячого язика", а дражнили мене "Вогняним Альфонсом". Я попрохав дядька Тео нiчого не писати додому про пригоду з пожежею. За свої кишеньковi грошi я куплю їм нового емальованого бiдончика, може, тодi вони й не напишуть. Картоплi ж тепер i в рот не беру через ту пожежу. I якщо про цю справу взагалi надрукують, то тiльки на тiй сторiнцi, де вмiщують жарти.
Як менi на сходах зустрiвся лев
Якось Петер, наш голова ради загону, повернувся iз засiдання ради дружини i запропонував нам влаштувати змагання, хто найбiльше збере макулатури. Всi охоче погодилися. Мене обрано вiдповiдальним за збiр макулатури по загону, чим я дуже пишався. Ми вирiшили ходити по квартирах, дзвонити i питати, чи є непотрiбний папiр. Адже макулатура має велике значення.
Вирушили ми одного чудового дня. Кожен обрав собi. будинок. Як вiдповiдальний за збiр макулатури по загону, я пiшов у перший будинок. Вiзок ми залишили бiля дверей будинку. Я подзвонив на першому поверсi. Починати слiд було не з першого поверху, але до цього я додумався значно пiзнiше. Дверi вiдчинила чорнява дiвчина. Пильно подивилася на мене i в'їдливо так запитала:
-- Чого тобi?
Рiзкий тон запитання збив мене з пантелику, i, не знаючи, що вiдповiсти, я вмить почервонiв. Я страшенно серджусь на себе, але нiчого не можу вдiяти з собою, коли зi мною так розмовляють.
Грюк! -- i дверi зачинились. Якусь мить я постояв, а тодi подумав: спробую ще раз, може, у неї справдi є папiр, i знову подзвонив. Чорнява дiвчина вийшла знову.
-- Чи ти не з тих дзвонарiв, що ходять скрiзь попiд дверима та людей дратують?
-- Нi, -- пролепетав я. -- Менi потрiбен папiр.
-- I ти прийшов до мене? Купи собi, що треба, в магазинi письмових приладь!
Грюк! -- i дверi знову зачинилися. Оце так початок! Але я вiдразу збагнув, що в усьому винен сам. Я мав би точно сказати, чого прийшов. Далi справи пiшли краще. Маленька повна жiнка дала менi цiлий стiс газет. Я зрадiв i сказав:
-- Дуже вам вдячний, панi Таде.
Її прiзвище я щойно прочитав на табличцi. Жiнка була така добра, що дала менi ще й невеличкого картопляного млинця. Я пiднявся на другий поверх. Тепер у мене був досвiд. Але вже на третьому поверсi нести стало важко. Я тримав обiруч купу паперу i кульок iз кiстками. На четвертому поверсi теж дали чимало. Тут жив професор. Вiн познаходив у себе багато старого паперу, латунних паличок та всякого iншого непотрiбу. Професор теж був дуже добрий.
Я сердився, що не почав згори. Нести весь цей папiр униз було б легше. Пiдiймаючись на останнiй поверх, я хекав i кректав. Тут менi теж дали чималу паку паперу. Тепер я був так навантажений, що ледве мiг повернути голову. Треба було спускатися. Раптом я став, мов укопаний. Пiд професоровими дверима сидiв лев. Вiн пильно дивився на мене i не ворушився. Я блискавично вiдскочив назад i з переляку присiв. Чи це не привид морочить мене? I ще раз скоса глянув за поруччя. Справдi, там, втупивши в мене погляд, тихо сидiв лев, немов приготувався стрибнути. А може, вiн почув запах кiсток?
Куди менi тiкати? Якщо я зроблю рiзкий рух, кинуся по сходах вниз, напевне, вiн теж кинеться за мною. Вислизнути у вiкно надвiр? Праворуч, поряд зi мною, було напiврозчинене вiкно. Обережно я вiдчинив його навстiж i поглянув униз. Там чекав на мене мiй загiн бiля вiзка. Я трохи висунувся i прошепотiв:
-- Я не можу вийти -- лев не пускає!
Але говорив я пошепки, i вони нiчого не зрозумiли. Тодi я сказав трохи голоснiше:
-- Лев! Обережно!
I обернувся. Та звiр сидiв собi й тiльки дивився на мене. Однокласники ще постояли якусь мить, показали менi язика i пiшли до iншого будинку.
Я сiв на схiдець i закляк. А лев сидiв унизу i теж не ворушився. Так продовжувалося, мабуть, з годину. Бiльше я не мiг терпiти. Покликати на допомогу? Два стрибки -- i лев опиниться бiля мене. Я мiг утекти крiзь вiкно, але як спуститися на землю? Пiд вiкном рiс каштан. Невисокий, щоправда, пiд ним трава. Почекавши ще з пiвгодини, я вирiшив тiкати. Тихенько взяв увесь зiбраний папiр (треба ж його врятувати) i викинув у вiкно. Та якраз дмухнув вiтер i рознiс так тяжко зiбраний папiр, але одна пака впала просто пiд ноги якiйсь старiй жiнцi. Я хутко влiз у вiкно i озирнувся на лева. Той сидiв, витрiщивши на мене очi, немов набрав у рот води. 'Я обережно перелiз на товсту гiлку. Каштан був не дуже високий, гiлки -- товстi, i все йшло гаразд. Лише кульок iз кiстками та латуннi палички заважали менi. Я саме збирався пустити останню гiлку, як хтось ухопив мене за штани.
-- Ага, -- загув чийсь бас, -- то це ти й є той лобур, який завжди лазить у нас по деревах i витоптує траву? I папiр це ти теж понакидав?
Це був двiрник. Вiн дивився суворо i мiцно тримав мене дужою рукою.
-- Та нi, -- пробелькотiв я. -- То не я.
-- А що ж ти тут робиш? I чи не тебе впiймав я на цьому деревi?
-- Нi, -- сказав я. -- Ви справдi впiймали мене на деревi. Але я не пустун, я тiкаю вiд лева. Я -- пiонер Альфонс Цiттербаке, збираю макулатуру.
-- Отакої! Де ж узятися левовi на каштанi? -- здивувався двiрник. Вiн усе ще мiцно тримав мене за штани.
-- Та не на каштанi! Вiн сидить пiд професоровими дверима, отож менi довелося тiкати у вiкно, -- пояснив я.
Двiрник змiряв мене суворим поглядом.
-- Ходiмо нагору! -- наказав вiн.
-- Нi, нi! -- зарепетував я. -- Не хочу, щоб мене зжер лев!
Тим часом навколо нас зiбрався гурт людей. Вони перешiптувалися :
-- Побачив лева i вискочив у вiкно!
Хто засмiявся, хто спохмурнiв.
-- А де ж той лев? -- поцiкавився один чоловiк.
-- Сидить отам на площадцi, -- вiдповiв я.