Як запiдозрили, що я перший помiтив аеростат
Я ледве утiк од великих хлопцiв. Вони хотiли вiдлупцювати мене, а це ж пiдло! Нiчого я їм не зробив, нi в чому не винний. А на мене ще й кiлька дорослих нагримали.
Це було так. Ми спускалися з горбка на санчатах. Тiльки-но я прийшов, усi й почали надi мною смiятись:
-- Ось i Цiттербаке iз своєю качкою! Нiби так важливо, якi в кого санчата i на що вони схожi. Аби їздець був добрий. Тож я сказав:
-- Не турбуйтесь. Iз своєю качкою я всiх вас переможу i встановлю рекорд!
Ми каталися всiм загоном -- готувалися до шкiльних змагань. Але я нiяк не мiг здобути перемогу, хоч дуже старався. "Мабуть, справа таки в санчатах", -- подумав я. А потiм сталося оте трикляте зiткнення.
Коли ми їхали вниз, а хтось стояв на дорозi, то кричали:
-- Геть з дороги, носороги! Старт у мене вийшов чудовий, це я сам помiтив. Моя качка набрала добрячого розгону. Раптом я побачив: просто передi мною в снiгу лежать двоє дiвчаток, i санчата перекинутi. Не знаю, чому я не гукнув їм, як слiд було: "Геть з дороги, носороги!", а крикнув:
-- Геть з дороги, доги-гоги!
Просто таке спало менi на думку. Так чи iнак, дiвчатка не зважили на мiй крик -- подумали, певно, що я жартую. Я налетiв на їхнi санчата, розбив свою качку i трохи носа. Всi кинулися до мене. Але побачивши, що я тiльки розбив свої санчата i трохи носа, а бiльше нiчого й не сталося, вони перестали спiвчувати менi й почали мене лаяти. А Петер сказав:
-- Альфонсе, ти порушив правила катання, а це ж могло призвести до бiди.
-- А це що? -- показував я на рештки моєї качки.
Однак, Петер був невблаганний:
-- Я гадаю, що на сьогоднi ми виключимо Цiттербаке з нашої команди.
Я тiльки викрикнув свою нiсенiтницю "Геть з дороги, доги-гоги!" i засмучений подався геть.
Бруно кинув менi навздогiн:
-- Погляньте, Альфонс ще й носа задирає!
Я справдi задер голову, бо з носа трохи текла кров. Це тому, що я вдарився. З носом ставало все гiрше. На розi я зупинився i постояв, задерши угору носа. Тут нашi не могли побачити мене i подумати, що то пиха. Так я постояв хвилин п'ять, поки перестала бiгти кров. Тодi я вiдiйшов i здивувався: на тому мiсцi, де тiльки що стояв я, було кiлька старших хлопцiв й навiть двоє дорослих. Вони стояли, позадиравши вгору носи. "Мабуть, теж поламали санчата i порозбивали носи", -- подумав я i пiшов додому. Поклав у сараї свою поламану качку й знову пiшов на гiрку. Менi хотiлось хоч побачити, хто став переможцем. А на розi вже зiбрався чималий натовп. Чоловiк п'ятдесят. Вони сперечалися.
-- Кажуть, пролiтав аеростат... нi, метеор... та то промайнув лiтак iз стрiлоподiбним крилом... тут один хлопчина перший бачив... -почув я.
-- Ага, ось i вiн! -- вигукнув хтось.
Я озирнувся. Про кого це?
-- То що ж ти бачив? -- спитав мене якийсь чоловiк.
-- Я-а-а? -- здивувався. -- Нiчогiсiнько!
-- Що? -- закричали хлопцi. -- То вiн нас усiх пiддурив!
-- Вiн же стояв на розi i вдавав, нiби щось там побачив угорi!
Ох яке й лютi були всi! Я хутчiй накивав п'ятами, а то старшi хлопцi надавали б менi духопеликiв.
I треба ж, щоб у цю мить мене помiтив Бруно! Завтра ж вiн обов'язково розповiсть у класi, що я знову щось утнув.
Але хiба я винний, що треба так довго чекати, поки перестане текти кров з носа?
Як у мене була нежить
Я помiтив, що у мене нежить. Буде сильна нежить чи не дуже, я завжди знаю з самого початку. Коли легка нежить, я довго ходжу iз закладеним носом та й усе. Цього разу мала бути сильна нежить. Кожного разу, як я чхав, у мене нiби корабельний дзвiн у головi бив, а з очей текли сльози, мов у дiвчинки, в якої забрали ляльку. Вдома я намагався не чхати i не говорити про мою нежить. Вирiшив чекати до четверга. В п'ятницю ж у нас контрольна з арифметики, от тодi я й ляжу в лiжко.
В четвер увечерi в мене ще була досить сильна нежить. Я перестав стримуватись i почав гучно чхати i сякатися -- виходило, мабуть, не гiрше, нiж у хворого ведмедя.
-- Хлопче, ти чхаєш так, що аж шибки деренчать, -- спiвчутливо сказала мама. Я подивився на неї очима, повними слiз. Мама приклала менi до лоба руку.
-- I так зрозумiло, що є температура, -- швидко сказав я, щоб випередити маму.
-- Певно, треба тобi трохи полежати. Альфi.
Менi не хотiлося в лiжко, але я згадав про контрольну з арифметики i погодився. Закутав шию товстою колючою шаллю, лiг на канапi та наковтався таблеток. Щоразу, коли мама заходила до мене, я починав стогнати.
Був чудовий вечiр. Я читав книжку i радiв, що через нежить не буду завтра писати контрольну з арифметики.
Прийшов тато з роботи. Побачив мене на канапi. Вiн спочатку злякався.
-- Альфонсе, ти що, хворий?
Я повагом кивнув.
-- Температура? -- запитав вiн.
Ми з мамою здвигнули плечима. Тато принiс термометр. Я мiцно затис його пiд пахвою, але вище тридцяти семи ртутний стовпчик не пiдiйнявся, зупинився якраз на червонiй рисцi.
Тато уважно подивився на мене, потiм звелiв мамi принести ложку i подивився менi в рот.
-- Все гаразд, -- сказав вiн. -- Горло болить?
Я похитав головою. Все одно правда випливла на поверхню.
-- Послухай, -- тихо сказав тато мамi, -- у хлопця легенька нежить, таку дуже просто пiдхопити за цiєї погоди, а ти закутала його, мов тяжкохворого.
Я не на жарт розiчхався i дав волю усiм дзвонам у своїй головi. З очей у мене струмками потекли сльози. А тато навiть не глянув на мене.
-- Температури нема, горло не болить, отже не зачиняй його у квартирi. На свiжому повiтрi все швидше минеться.
-- Я ж його не зачиняю. Вiн сам лiг. А попередити хворобу легше, нiж вилiкувати.
Я помiтив, що мама сердиться -- мабуть, тому, що не може переконати тата.
-- Простудi найкраще запобiгти на свiжому повiтрi, -- стояв на своєму тато.
-- Вiд того вiн ще дужче захворiє. Не в кожного ж такий мiцний органiзм, як у тебе, -- не здавалася мама.
А тато знову:
-- Альфонс мiй син, для нього нежить -- наймiзернiша дрiбниця. Правда ж, Альфi?
Що менi було сказати? Я вiдповiв:
-- Нi, для мене це просто дрiбниця.
-- Не збивай хлопця з пантелику. Хай вiн полежить i вилiкується, -- ще дужче розсердилася мама.
-- Якщо нема хвороби, то нiчого й лiкувати. Нi температури, анi болю в горлi...
За вечерею всi ми якось принишкли. А я залюбки виїв аж двi тарiлки рисового бульйону, зовсiм забувши про свою нежить. Перед сном i наступного ранку менi ставили термометр. Обидва рази було тридцять шiсть i вiсiм десятих. Довелося йти до школи. Менi не хотiлось, але тато суворо сказав:
-- Альфонс не хворий, а обов'язок є обов'язок.
Отак нежить пiдвела мене -- довелося йти на контрольну.
Пан Фiлькендорф диктував задачi, а я сидiв собi, понуро втупившись в зошит. Побачивши, що я нiчого не роблю, пан Фiлькендорф здивувався i спитав, чи я вже розв'язав усi задачi. А я й не починав, бо не пiдготувався.
-- Цiттербаке, не розумiю тебе. Ти ж мав досить часу, щоб пiдготуватися, -- сказав вiн.
Замiсть вiдповiдi я чхнув так, що аж сльози бризнули на папiр i розвезлося написане.
Був чудовий сонячний день, а я чхав, i все приказував:
-- Тiльки тихiше, нежить, не зраджуй мене!
Увечерi тато спроквола зайшов до кiмнати. Замiсть привiтання вiн гучно чхнув:
-- У мене страшенна нежить, -- сказав вiн i протер хустинкою очi. -- Болить голова, нiби от-от розпадеться.
Тато навiть не помiтив, що за вечерю я з'їв тiльки половину омлету. Я взагалi не полюбляю омлету, й тато завжди стежить, щоб я з'їдав усе до крихти. Пiсля вечерi вiн лiг на канапу.
Я запропонував:
-- Давай прогуляемося, тату. Воно ж добре при нежитi -- на свiжому повiтрi вiдразу стає легше.
Тато тiльки махнув рукою i затулився газетою. Мама розхвилювалася:
-- Тiльки не захворiй, Паулю. Так погано, коли ти хворiєш.
-- Облиш мене, -- простогнав тато, ковтаючи таблетки, якi я не встиг попити.
Я принiс термометр, але тато не схотiв мiряти температуру i сказав, щоб я не турбував його такими дурницями. Зрештою, вiн усе-таки помiряв температуру. Термометр показував тридцять сiм, точно на червонiй рисцi.