За винятком прибічників «мистецтва для мистецтва», якими тепер ніхто не хоче себе визнавати, письменники завжди відкривали в собі якусь місію, іноді дозволяли себе впевнити, що така існує, або ж покірливо приймали її на себе під тиском громадської думки. Адже рідко літературі надавалася можливість існувати незалежно від визнань, моралі, науки. Піддаючись цим постулатам, письменники самі в них вірили. «Я напружив усю свою дотепність, весь гумор, щоб, висміюючи в цьому романі людську дурість і людські слабості, допомогти людям позбутися цих вад», — пише Філдінг у передмові до «Тома Джонса», і подібні заяви раз у раз повторююються в усі періоди існування літератури, якій важко наважитися бути лише чистим мистецтвом. Природний розвиток творчих сил, набутий життєвий досвід, розширення інтелектуальних інтересів, зрілість відчуттів сприяють тому, що ми називаємо формуванням письменника і що рано чи пізно примусить його звернути увагу на проблеми, про які він і гадки не мав, коли в молодості брався за перо.
Мають вплив і різноманітні емоційні пориви, наприклад, такі піднесені, як хвороблива любов до вітчизни, або малодушні, проте не менш сильні, як снів, ненависть, помста, — всі вони мають своїх представників у літературі, і не лише серед посередніх письменників. «Мій Аполлон — це гнів», — признається Жан–Жак Руссо, і можна сказати без перебільшення, що Таціт писав свої «Аннали» з метою помститися за всі приниження, яких він зазнав від деспотизму, і все ж Таціт не завагався написати у вступі знамениті слова: «Sine ira et studio», якими йому вдалося ввести в оману багатьох, котрі повірили, ніби він насправді писав «без гніву й пристрасті».
Ще сильніше й частіше проявляються суперництво й марнославство, бажання зрівнятися з іншими або бути кращими за них, прагнення зайняти вагоміше місце в світі слова й думки або й потреба вирватися з–під наліпленого ярлика, як то було з Конрадом, який сердився, коли його називали «співцем моря», і постійно намагався розірвати це зачароване коло свого натхнення. Реймонт під враженням трилогії Сенкевича сам почав посилено творити, можливо, на цьому шляху він знайшов тему для своїх «Селян». І якщо у великих письменників такий дух суперництва звичайно призводить до тріумфів і відкриває невідомі доти їм самим можливості, то скромніші обдаровання часто розплачуються болісними поразками і навіть катастрофами в нерівній боротьбі з темою, що їм не під силу.
Не слід також недооцінювати й такі на перший погляд неістотні відчуття, як задоволення, приємність. Вони властиві не лише таким раннім періодам спілкування з аркушем паперу, коли молода, гаряча голова п’яніє від слів. Ці ж відчуття вкладають перо в руки письменникові й у кожен подальший період творчості, і це трапляється частіше, ніж можна припустити. Скільки разів бувало, особливо в поетів, що слово народжувалось як пісня, з однієї тільки радості, від повноти життєвих сил!
Проте в літературі всіх віків є більше смутку, ніж радості, більше сліз, ніж усмішок. Не треба уявляти собі, що похмурі картини людських страждань виходили з–під безтурботних пер, які в момент творчості піддавалися вищим велінням, таким, як роздуми над долею людини, над світом з його таємницею, хаосом і непевністю, або таким, які диктували настрої і вподобання епохи — зрештою, у багатьох з них не випадало бути просто щасливим — тож не треба так вважати, що коли письменник відгукується голосом страждання, то джерело цього голосу слід шукати тільки в ньому самому. Не лише особисті турботи, розчарування, болі, розпач спонукають до творчого горіння, але й гіркота існування, пафос людського буття, проникаючи у вразливу душу, можуть заповзято й неухильно навернути її до творчості — мовчати стає нестерпно, людина змушена кинути свій поклик у безодню, яка відповість глухою луною.
І ще одне почуття, на вигляд малоістотне — туга. Я не певен, чи не озивається вона на світанку творчості, тієї урочистої хвилини, коли людина, здавалося б, далека від письменницьких намірів, мимоволі й ніби несвідомо кладе перед собою аркуш паперу і береться за олівець чи перо, щоб тут‑таки, в сп’янінні, нанизувати слова — одне до одного, в порядку, який ніколи їй навіть не снився в щоденному житті, і висловлювати за їх допомогою неймовірні речі. Чи відчуваємо ми тугу в молодості? Багато хто має в цьому сумнів, мабуть, пам’ять їх підводить. Туга супроводжує людину завжди — від перших років її свідомості. Якби в літератури забрати тугу як збудник творчості, вона багато чого б утратила, не народилися б такі поеми, як «Пан Тадеуш», а може, й твори Гомера, який перший ішов на «пошуки змарнованого часу», так само як Вергілій і довгий почет епіків. Один з них дає своїй поемі назву «Втрачений рай», що можна сприймати як символічне гасло. Так само й історичні романи, часто народжені в буденності життя, що має лише одне–єдине вікно, розкрите в минуле в усіх його барвах, відблисках зброї й гонору, — як часто вони були протестом проти нудної і похмурої сучасності! Хіба Дон–Кіхот, оповитий тугою і мріяннями, не є відображенням самого Сервантеса?