Римляни розрізняли чотири роди artificum — художників слова: ораторів, поетів, філософів, істориків. Такий розподіл зберігався віками, і лише в останніх поколіннях галузь літератури у вузькому значенні звелася до того, що англійці називають fiction — вигадкою. У працях, присвячених історії літератури, крім поезії, драми й роману, про прозу небелетристичного характеру зустрічаються лише анемічні згадки, а підручники літератури не роблять навіть і цього. Рецензенти ладні кожній театральній дрібничці у формі п’єси чи посередній небилиці у вигляді роману присвятити максимум уваги й довжелезні критичні статті, але при цьому вони не знають навіть на ім’я авторів есе, філософів, істориків, чий розум, ерудиція, стиль мали б забезпечити їм увагу й повагу в царстві літератури.
Не забудемо в цій книжці сказати, що ораторське мистецтво пишається іменами Демосфена і Ціцерона, Боссюе і Скарги; що в ньому кристалізувався культ прекрасного слова і що воно перше та найбільш усебічно цим словом зайнялося, виробляючи і загальні принципи стилю, і його особливі засоби; що саме ораторському мистецтву завдячує художня проза майже всією своєю красою, величезним запасом фразеології у найрізноманітніших зворотах, концептах, порівняннях, що передаються у спадок з часів далекої давнини й до сьогоднішнього дня, безліччю задумів у колі тем, ситуацій, мотивів, довкола яких незмінно кружляють пера драматургів і романістів; що, врешті, сама поезія — ars sanotissima poesis — «найсвященніше мистецтво поезії» — багато чим зобов’язана своїй сестрі — красномовству. Перш ніж вірші звикли до рівного числа складів у рядку, перш ніж вони розквітли римами, і те й інше вже було досягнуте гармонією вишуканого красномовства. Щоправда, нині важко це все собі уявити, коли слухаєш сучасних ораторів.
Філософія й історія вийшли з кола художньої літератури. Наслідуючи приклад інших наук, особливо точних, вони вважають, що досить лише чітко і ясно висловити думку, зробити її доступною для розуміння інших, чи, як казали в середні віки, scribere distincte et perspicue (писати чітко і ясно), що, зрештою, для багатьох нині є недосяжним ідеалом. Одначе були часи, коли філософи вдавалися до гомерівського гекзаметру, й він святкував тріумфи під пером Ксенофана й Емпедокла, коли Лукрецій віршем, ніби відлитим з бронзи, викладав учення Епікура. Платон став видатним майстром діалогу й одним з найбільших майстрів прози. Бекону Веруламському, Декарту, Лейбніцу, Шопенгауеру, Бергсону не дорікали в легковажності за те, що вони приділяли композиції своїх фраз не менше уваги, ніж побудові власних філософських систем. Вчений Л. П. Кушу вивчив і опрацював рукописи Паскаля, він описав, як перо філософа боролося зі словами, як воно відкидало вирази слабкі й банальні, вишукувало звучні й незатерті фрази, як шліфував Паскаль кожну думку, вивільняючи її від надмірного баласту, від різних нашарувань, робив її чіткою, стислою, майже оголеною.
Література з гордістю вимовляє імена Геродота, Фукідіда, Саллюстія, Таціта. Ціцерон назвав історію genus maxime oratorium (вищим родом ораторського мистецтва) — так розуміли історію в античності, в середні віки, в епоху гуманізму. Наш Галл Анонім моделював, скандував, майже виспівував кожну фразу своєї «Хроніки», Кадлубек, трохи манірний через претензійну заплутаність своїх стилістичних прикрас, був, одначе, чудовим письменником свого часу, а Длугош лишився таким і надалі. Справжніми митцями слова були історики XIX століття Маколей, Ренан, Шайноха, Кубаля. Їхнє високе мистецтво впливало на художній рівень історичного роману. Якби не чарівність стилю, твори Іполита Тена були б поховані разом з його теоріями: сьогодні нас мало хвилюють ці теорії, проте ми не можемо лишатись байдужими до пишноти картин, які Тен дає в описах своїх мандрівок та в нарисах про мистецтво. На жаль, у нашу епоху історик, який дбає про стиль, може цим підірвати свій авторитет у науці. Але таке явище тимчасове, настане день, коли майстерні пера піднімуть рівень історичних досліджень.
Філософія колись включала в себе всі математичні науки, всі природничі й деякі з гуманітарних. Ще Ньютон вважав себе філософом, ще перший термометр називався «філософським інструментом». XIX століття настільки розмежувало науки, що кожна стала працювати власними методами і користуватися власного термінологією. З літературою вони не хочуть мати нічого спільного, лише час від часу постачають їй матеріал, як, наприклад, Метерлінку («Життя бджіл», «Велика феєрія» тощо), і це не заважає їм ігнорувати твори «із суміжжя». Та все ж іноді й учений вдається до художнього слова: Фламмаріон, Бельше, Седлецький, Жан Ростан, син Едмунда, видатний біолог. І тут не виключена можливість появи шедеврів.