Автором однієї з найраніших робіт про стиль був природодослідник Бюффон. Його знаменита академічна «Промова про стиль» може розглядатись як маніфест художньої прози, а його афоризм «Стиль — це людина» став девізом численних критичних праць. Бюффон власною творчістю дав відповідь на запитання, коли вчений виявляється одночасно і письменником. Флуранс у дослідженні «Рукопис Бюффона» розкрив нам секрети його майстерності. Бюффон по багато разів переписував або заново диктував кожний розділ своїх «Epoques de la nature» («Періоди природи»), стараючись дати одночасно й науковий опис світу, і витвір мистецтва. Він по праву зайняв місце серед класиків французької прози.
Межі письменницького мистецтва не можна встановлювати ні за літературними жанрами, ні, тим паче, за тематикою. Якщо ж так іноді й чинять, то просто підкоряються упередженням своєї епохи. Роман у XVIII столітті й навіть ще на початку XIX не вважався витвором мистецтва; для нас же він дещо затулив собою вартість деяких жанрів прози, таких, як есе чи діалог. Бували епохи, коли поезія затінювала прозу, хоча й була від неї слабша: і в наші дні ще сторінки з нерівними рядками, римованими чи неримованими, уявляються нам чимось більш гідним уваги, ніж сторінка поетичного тексту, де рядки витягнуті в лінійку.
Мені відома лише одна історія літератури, яка не обмежується тим, що звичайно заведено називати літературою. Це «Cambridge History of European Literature» («Історія європейської літератури») в чотирнадцяти томах, видана в Кембріджі в 1907—1916 роках. Там, поряд з літературою, бачимо науку й філософію, політику й економіку, парламентську красномовність і релігійні брошури, газети й часописи, навіть приватні листи, вуличні пісеньки, звіти про подорожі, про спорт, аж до домашніх нотаток, кулінарних рецептів і правил доброго тону. Якщо в такому доборі матеріалу і є деякий перегин, то його виправдано, оскільки широко і яскраво дано літературну панораму кожної епохи. Та якби в цій книжці ми взялися наслідувати приклад Кембріджа, то виявилося б похованим і саме поняття «письменник». Не можна цим словом наректи всякого, хто тільки вдається до мистецтва письма. Риси, характерні для письменника як художника слова, треба шукати в його фантазії, натхненні, в глибоко людському розумінні світу, в турботі про вибір художніх засобів, якими найбільш повно можна реалізувати задуманий ним естетичний, емоційний, інтелектуальний ефект — і, нарешті, а може, насамперед треба шукати в його власному стилі.
Життя
У жодному виді мистецтва немає такого розмаїття людських типів і професій, як у літературі. Є в ній святі, папи, імператори, королі, вожді, державні мужі, завойовники, піонери, авантюристи, солдати, вчені, артисти, — різні верстви суспільства, будь–яка професія, ремесло знайде в літературі своїх представників. Перо нікому ще не завдавало збитку в таких розмірах, як пензель, золото, музичний інструмент, до яких не могли принизитися королівські, рицарські чи дворянські руки в різні епохи. Ця загальна поширеність занять літературною працею надзвичайно урізноманітнила психологічні типи творців мистецтва слова. Люди світські й самітники, аскети й п’яниці, голубині серця й хижі душі перемішуються з героїчними особами, бездумцями чи злочинцями; немає такого різновиду людського характеру, який не міг би послатися на якесь славетне чи відоме ім’я в літературі. Людство ніби зробило з літератури свою палату представників, а тому в ній не бракує і спокійних, урівноважених, розсудливих індивідів, які своєю поведінкою і статком нічим не відрізняються від більшості людей.
Але письменник не часто обмежується чи задовольняється одним характером. З допомогою уяви, дару вживання і перевтілення він створює в собі кілька індивідуальностей чи хоча б намічає контури інших істот, життям яких йому жити не довелось. Той, кого звали Оноре де Бальзак (уже одне це «де» — плід уяви), був заповнений величезною юрбою людських істот, і кожного з них вистачило б на ціле життя, яке закінчується славою чи багатством, злигоднями чи в’язницею. Там були фінансист і антиквар, містик і шарлатан, шеф поліції і злочинець. Людина, що зустрілася в Абіссінії з купцем на ім’я Артюр Рембо, ніколи б не здогадалася, що перед нею поет і автор «Une saison en enfer» («Сезон y пеклі»). Життя Шекспіра минало досить бурхливо й не було позбавлене пригод, та все ж йому не довелось ходити під руку з королями; одначе їхні душі були йому настільки зрозумілими (самі королі це визнавали), що в ньому неодмінно мало б таїтися щось королівське. Цього ніколи не зрозуміти зайдиголовам, які никають по палацах аристократів єлизаветинської епохи в пошуках справжнього автора шекспірівських трагедій.