зітхав через сто років у себе на горищі бідний Марціал.
Марціал, торгуючи лестощами, вже дорого не брав і за скромну платню був ладен писати що завгодно й про що завгодно. Бігав по шеляг туди, куди Горацій не ступив би й кроку навіть по торбину із золотом. У Марціалі знайшов собі символічного представника численний рід літературних бідаків, людей дотепних, талановитих, інтелігентних, впевнених у своїй цінності й, одначе, приречених на вічне жебрацтво і на славу, яка за життя не рятувала їх від презирства, а після смерті спричинялась до нагадувань про приниження, компроміси, брехню, облудництво.
Не можна заперечувати, що в жалюгідних умовах, в яких доводилося жити письменникам, які не мали власного статку, література багато чим завдячувала меценатам. Наш Яніцький пропав би в невідомості на Жнинських болотах, якби його не підтримали спершу Кжицький, пізніше Кміта, який, зрештою, був патроном і не дуже приємним, і не надто щедрим.
Епоха гуманізму — золоті часи меценатства. Можновладці наполегливіше добивались уваги письменників, ніж письменники шукали їхньої ласки. Петрарка захищався від меценатів, не бажаючи обмежувати своєї незалежності. А бенефіції лилися на нього тим часом щедрим струменем: він був каноніком у Ломбез, у Пармі, в Падуї, в Карпентра; папи й королі обдаровували його. Поджо Браччоліні, який вийшов на вулиці Флоренції з п’ятьма ліарами в кишені шукати щастя, після бурхливого і сповненого працею життя дістав можливість відпочити на власній віллі з садом, і якщо задовольнявся цією дещицею, то лише тому, що був циганом–кочівником за вдачею й ідилічно скромним у своїх потребах.
Зовсім інша річ його суперник Філельфо. Той просто брав з вельмож данину в розмірах, що залежали від їхніх доходів. З Лодовіко Моро він брав 250 дукатів, з П’єтро Медічі — 100, з Борсо д’Есте і з єпископа Мантуанського — по 50. Рід Сфорца він буквально шантажував за допомогою поеми «Сфорціада», роботу над якою то відновлював, то відкладав залежно від надходження дотацій. Сфорца так боявся, що Філельфо одного чудового дня візьме та й кине поему, що повчав свого скарбника: «Ні в якому разі ми не повинні його втратити. Не доведи господь він дізнається, що ми його ошукуємо! Він тоді припинить роботу над чудовим творінням, яке має нас прославити».
То був один з рідкісних періодів загальної поваги й схиляння перед літературною працею. Коли 1416 року Леонардо Бруні представив Флоренції перший том своєї «Історії», правителі міста звільнили його і всіх його нащадків від податків для того, щоб — як проголошував декрет — «одержати назавжди подяку народу за увічнення слави республіки». І королі тоді наважувались на красиві жести. Альфонс Арагонський у себе в Неаполі призначив добру платню із своєї скарбниці Антоніо Беккаделлі, подарувавши йому два палаци й віллу; Джаноццо Манетті одержував у нього 900 дукатів щорічної платні й доходи від продажу солі, а крім того, був удостоєний не менш цінної грамоти. «Мессіре Джаноццо, — писав король, — ви не повинні витрачати час на відвідування двірцевих асамблей. Присвятіть себе літературним працям, бо нам досить шани й слави вже від самого вашого перебування в нас».
Французькі королі в такому стилі не зверталися до протегованих ними авторів, у них письменники одержували платню як дворецькі, наприклад, Клемен Маро, або як придворні оббивачі, — Мольєр. І лише Расін мав почесний титул «історіографа», але за це був зобов’язаний брати участь у воєнних кампаніях. Польські королі проявляли більше великодушності, щедро винагороджуючи Міколая Рея (хоча він і допікав їм своїм кальвінізмом), або, як це зробив Зигмунт III, призначаючи скарбника Шимоновича «поетом його королівської величності», з чим було пов’язано одержання різних бенефіцій. Така посада під назвою «поет–лауреат» при англійському дворі є й донині.
У XIX столітті троє живописців — Енгр, Жером і Веттер — представили зворушливу сцену, на якій Мольєр, на подив і обурення двору, зображений за столом Людовіка XIV. Художники довірились анекдоту, записаному в щоденнику покоївки Марії–Антуанетти. Насправді ж ніколи нічого подібного не траплялося, тому що в ту епоху можна було бути генієм і підмітати підлогу в королівських передпокоях.
Троє названих художників внесли в історію поправку XIX століття, на початку якого Наполеон сказав: «Якби Корнель був живий, я зробив би його маркізом». Одначе за час свого правління він давав титули генералам, а не поетам, і навіть платня, яку він призначав поетам, була куди скромнішою від встановленої Людовіком XIV. Щоправда, в часи Наполеона не було поетів, рівних Корнелеві. І з уст імператора зірвалися сповнені роздратування слова: «Кажуть, у Франції немає поетів, а що скаже з цього приводу міністр внутрішніх справ?» В історії літератури знайдеться кілька імен, яким перо принесло високі титули: Петрарка став двірцевим комесом, Теннісон — лордом, д’Аннунціо — князем де Монтеневозо, Метерлінк — графом.