«За межами активного життя…» Життя — це сімейні й громадські обов’язки, це праця, здійснювана в ім’я інших людей, це принесені в дар часу, спокою, майну жертви, що не піддаються обліку. Письменники флоберівського типу завжди прагнули звільнитися від будь–яких громадських обов’язків: ухилялися від військової служби, відмовлялися від різних посад, а на порозі зрілості опинялися перед дилемою: сімейне вогнище чи безшлюбність.
Не знаю, що може в подібному випадку сказати статистика, але дилема ця й надалі лишається відкритою, а письменники розділилися на дві групи. Лави неодружених значною мірою поповнилися за рахунок осіб духовного звання, особливо в ті періоди історії, коли письменниками були люди лише цього стану. Захисники безшлюбності наштовхнуться на аргументи своїх супротивників, узяті з життя відомих письменників, розвитку й розквіту яких сім’я не перешкодила. Але прихильники безшлюбності не здаються: проти одруженого Овідія вони висувають Вергілія і Горація. Із задоволенням спиняються на таких особах, як Теренція, котрій не вдалося розорити Ціцерона тільки тому, що він був надто багатий, але яка його безсоромно обкрадала і врешті довела до розлучення. Вони найчорнішими фарбами зображують турботи й труднощі подружнього життя Міцкевича в той період, коли він і справді перестав бути поетом. Наголошують на мальтузіанстві одружених письменників і стверджують, що треба народитися багатим російським графом, щоб, як Толстой, мати купу дітей і, незважаючи на це, написати так багато. Вдаються, нарешті, до умовного способу, запевняючи, що кожний pater families (батько сімейства) досягнув би вищого ступеня досконалості, якби жив вільним життям неодруженого.
Апологетам безшлюбності можна вказати на безліч життів, занапащених розпустою, невлаштованістю, бродяжництвом, а з іншого боку, навести як приклад людей, котрі жили сімейним, патріархальним життям і знайшли в ньому високу гармонію. Сімейне життя володіє великою етичною цінністю і формує характер письменника. Не підлягає, одначе, сумніву, що письменник, який усвідомлює своє покликання, надто якщо він мистецтво слова робить своєю єдиною професією, дуже неохоче наважується на крок, який накладає стільки зобов’язань, що обмежують його свободу.
Сьогодні вже ніхто не сперечається на цю тему з пристрастю гуманістів. Боккаччо в біографії Данте гірко дорікає поетові за те, що той одружився, змінивши мудру й вічно юну філософію на сварливу, схильну до старіння жінку. Сам Боккаччо такої помилки не зробив, наслідуючи приклад Петрарки, а той у свою чергу взяв приклад з філософів давнини чи, точніше, ченців. Петрарка був невичерпним у вихвалянні самотнього життя і в цьому, як і в багато чому іншому, був схожий на Флобера, який зізнавався, що не може дивитись на ченців, не відчуваючи при цьому почуття заздрості. У себе в Круассі він спорудив щось на зразок пустині і сторонніх, навіть друзів, пускав до себе рідко, навіть коханці заборонив там з’являтись, а коли вона одного разу насмілилася прийти, просто вигнав її.
Петрарка в «Еpistola ad posteros» («Посланні до нащадків») вихваляється тим, що після сорока років уникав жінок, «хоча й перебував уповні сил та пристрасті». Флобер рекомендував письменникам помірність у статевому житті, що дратувало Жорж Санд. Дюма–син переказує таку розмову з Бальзаком під арками Пале–Рояля. Творець «Людської комедії» говорив: «Я точно вирахував, скільки ми втрачаємо за одну ніч кохання. Слухай мене уважно, юначе, — півтому. І немає на світі жінки, якій варто було віддавати щороку хоча б два томи». Тієї пори Бальзаку було тридцять вісім років. Проблема й до сьогодні зберігає свою гостроту. Один письменник — імені його я не назву — вважав, що літератори, не втрачаючи чоловічої сили, повинні застосовувати «інфібуляцію», яка практикувалась атлетами давнини й наочно представлена в знаменитій бронзовій статуї «Кулачного бійця» з Музео делле Терме в Римі. Мені незручно вдаватися до детального опису цього прийому.