Жінка завжди була символом розладу й хаосу в інтелектуальному житті. З образливих промов, якими її осипали філософи, вчені, письменники, художники, можна було б скласти спеціальну антологію, і колись такі антології існували. Та що означає цей жмут образ і глузувань (свого роду похвал у негативній формі) в порівнянні з піснею над піснями, яка ллється вічно, до якої кожне літературне покоління і майже кожен письменник додає щораз нові й нові строфи?
У монографіях, біографіях, дослідженнях, підручниках літератури ні про що так багато й детально не говориться, як про кохання (з усіма його муками, сумнівами, розчаруваннями), яке є для літератури основним матеріалом.
Справді, якби з творів, нагромаджених за час існування європейської літератури, вилучити все пов’язане з темою щасливого чи нещасливого кохання, сталося б страшне спустошення. Разом із сотнями шедеврів зникли б тисячі творів, більш скромних у художньому плані, проте досить чарівних, здатних дарувати насолоду читачам своєї епохи. На щастя, цього не може бути: нехай навіть у майбутньому письменники більше не закохуватимуться або в них не з’являтиметься потреба висловитись про своє кохання, проте літератури минулого вже нікому не змінити. А в ній панує жінка в усьому блиску своїх спокус — вона радість, загибель, натхнення.
Поряд з розкішними коханками, які розділили безсмертя з тими, хто їх за життя обожнював, існує й інший тип жінок, часто приречених на забуття, обійдених біографами, хіба що згадуваних у короткій примітці до біографії того чи іншого письменника. Найсуворіший осуд виноситься тим жінкам, котрі — як уявляється біографам — нічого не могли дати своїм великим чоловікам, бо не здатні були їх зрозуміти. Скільки несправедливих слів навіть тепер лунає на адресу бідної Терези, подруги життя Ж. — Ж. Руссо, або дружини Джамбаттісти Віко, яка не вміла підписатися на шлюбному контракті! Точнісінько так само вважають, що вбогою духом була й Крістіна Вульпіус. А проте вона зовсім не була такою обмеженою, як стверджують веймарські плітки. Перш ніж судити про неї, слід прочитати листи Гете періоду їхнього кохання, епіграми, елегії та інші твори, наприклад, «Die Metamorphose der Pflanzen» («Метаморфоза рослин»), і пройнятися відчуттям тепла й щастя, що увійшли з нею в його життя. Доброта, відданість, турботливість, вірність важать дуже багато, тому людина, яка носить у собі бурю й шукає тихої пристані, часто обирає в подруги лагідну істоту, яка поступається їй в інтелектуальному плані; це забезпечує покірливість і обожнювання. Такий егоїстичний розрахунок може робитись і несвідомо, проте найчастіше він буває добре обдуманий, і це не повинно дивувати нікого, хто читав життєпис великих людей. Альтруїзм — не найпоширеніша риса їхніх характерів.
Лихої слави зажили й дружини. Ксантіппа, яка перейшла у прислів’я, хоч ніколи й не існувала, зіпсувала їм репутацію на багато віків наперед. Дружини самі захищатися не вміли, не звикли й не наважувались говорити від свого імені. Лише в наш час зазвучали їхні голоси. На жаль! Було б краще, якби деякі з них промовчали. Наприклад, Джессі Конрад, що випустила грубезний том спогадів про спільне життя з великим письменником. Треба неабияких зусиль, щоб прочитати до кінця цю балаканину пересічної жінки. Те, що роблять майже всі вдови в тісному колі, Джессі Конрад вирішила розповісти багатотисячній масі читачів, а саме — обмовити небіжчика. Вона дає майже карикатурний образ людини нервозної, неуважної, егоїстичної, з постійними хворобами, вона відсуває в тінь великого письменника, а на першому плані миготять чашки, що їх він з необережності розбив, подушки, в яких пропалив цигаркою дірку, а про його внутрішнє життя, про його роботу або нічого не пише, або пише якісь малоістотні речі, мовби їй туди не було доступу, хоча Конрад доручав їй переписку своїх рукописів і нібито не раз ділився з нею своїми творчими задумами. Вона була чудовою femme de menage — зразковою господинею дому і прекрасною куховаркою, авторкою кулінарної книги (Конрад, як майже всі письменники, знався на добрій кухні), і була б ідеалом, якби не часті операції, перебування в клініках, періоди одужувань з доглядальницею вдома. Конрад прожив з нею близько тридцяти років, не уявляючи навіть, що міг би знайти подругу життя трохи кращу. «Він був для мене як син, — пише Джессі, — і водночас був моїм чоловіком; потребував уваги й піклування, мов мала дитина. До того ж я пишалася ним, бачачи, як виникали його чудові твори». Напевне, так воно й було, і це виправдовує її в наших очах, незважаючи ні на що.