Вдячність суспільства за такі послуги була різною: від високих нагород до ув’язнення. Ця вдячність навіть за життя письменника тьмяно виблискувала, а наступні покоління вже зовсім не цікавились його заслугами громадянина. Лише творча спадщина не втрачала своєї цінності, все інше ставало матеріалом для анекдотів. Хіба кращими хоч на дещицю стали б Піндарові оди, якби нам сказали, що поет брав активну участь у засіданнях міської ради в Фівах? Політична діяльність Ціцерона, на нашу думку, шкодить йому, а іноді й робить деякі твори смішними. Кого сьогодні, за винятком біографів, зацікавить міністерська діяльність Гете, коли навіть стільки років очолюваний ним театр, що поглинув багато часу і зусиль, так мало нас хвилює? Самі письменники часто згадують ці безплідні години свого життя і з жалем думають про те, чого не змогли створити, змарнувавши сили й час на речі нікчемні й скороминущі. Це слушно, але тільки частково. Бо життя, якому вони так щедро себе віддавали, не залишалось у них в боргу. Воно формувало характер, гартувало волю, серце, розум, наповнювало легені свіжим повітрям, не давало нидіти й скніти, збагачувало досвідом, знанням людей і світу.
Спершу треба бути людиною, а потім художником — дехто гучно проголошував цю думку, інші підтвердили її прикладом власного життя як істину, що не підлягає жодним сумнівам. І хто насмілиться стверджувати, що Діккенс, Гамсун, Реймонт, Конрад, Горький, які витримали безліч найрізноманітніших життєвих випробувань, не використали їх як цінний матеріал у своїй творчості? Майже вся американська література, від Уїтмена по сьогоднішній день, створена людьми, які прийшли до своїх книжок найнезвичайнішими шляхами, на особистому досвіді познайомившись з такими справами й обставинами, про які більшість письменників в інших країнах просто не мають уявлення. Вони власним життям добували сировину для своїх творів.
Що одним давала доля, те інші намагалися добути собі самі. Не знаходячи в собі матеріалу для творчості, ганялися за ним по всьому світу. Гарячкова гонитва за враженнями, переживаннями, темами, сподівання відшукати їх у любовних зв’язках, у пригодах, в шинках, по завулках — усе це навіть висміяно в комедіях. А відтоді як існують швидкісні поїзди, пароплави й літаки, сотні літераторів використовують ці засоби пересування, щоб подорожувати по світу в пошуках пригод, незнайомого середовища, незвичайних людських типів, намагаючись увібрати в себе все розмаїття життя і нагромадити в свідомості капітал, що дасть високі відсотки. Результат часто виявлявся жалюгідним. Вони привозять додому у валізах, обклеєних етикетками з усіх країн світу, банальні історії, і з гіркотою пересвідчуються, що твір свіжий, збагачений чимось новим, вийшов саме з–під пера людини, котра не має уявлення, як проїхати з Делі в Калькутту. Тут мені ніби вчувається голос Рембрандта: «Лишись удома, — переконував він молодого митця, що збирався вирушити в подорож, — лишись удома! Усього життя не вистачить на пізнання чудес, які тут приховані».
Письменники завжди дивували своїм відчуженням від повсякденної дійсності. Психологи, здатні відчути найзаповітніші порухи індивідуума, надто ідеалізують людей і повсякчас стають жертвами підступності й облуди. Це відбувається тому, що свої знання про людину вони черпають не із спостережень за жестами й гримасами ближніх, а із спілкування з самою ідеєю людини, якою вона віддзеркалена в їхній душі. Процес пізнання відбувається в нашій свідомості. Всі враження іззовні мають ту цінність, що вкладає в них відчуття того, хто їх сприймає. Розум недалекий віддзеркалює дійсність, як вода: точно, поверхово, скороминуче. Розум творчий перетворює її, розширює, поглиблює, з речей нікчемних робить великі. Висп’янський із звичайного сільського весілля виснував народну поему. На тому весіллі, крім нього, були присутні ще два поети, не беручи до уваги іншої літературної братії, проте ніхто з них не міг навіть уявити собі, що бачить і чує цей мовчазний самітник.
Чудовий приклад — сестри Бронте. Відрізані від світу, живучи в безлюдному Йоркширі, в невеликому містечку Хоуорті, вони не мали можливості на особистому досвіді пізнати те, чим сповнені їхні романи. Особливо Емілія, авторка «Грозового перевалу», яка ніколи не виїжджала за межі своєї парафії на більш–менш тривалий час: життя старої панни в пуританському домі в середині XIX століття не надавало їй жодної можливості спілкуватися з такими чоловіками, як герой її роману Хіткліфф, якого вона видобула з потаємних схованок своєї творчої фантазії.