Говорячи так, ми пояснюємо одну загадку іншою. Механізм творчої фантазії не піддається аналізу. Не можна розкласти його на частини, кожну з них описати, а потім показати, як вони функціонують. Єдине, в чому ми можемо пересвідчитись, спостерігаючи окремі випадки, а всі вони надзвичайно різняться між собою, — це в здатності письменника втілювати в нове й несподіване ціле численні фрагменти дійсності, як зовнішньої, почерпнутої з навколишнього середовища, так і внутрішньої, що йде від власної психіки. Останні набагато важливіші. Люди, обділені уявою, спостерігають значно краще й бачене запам’ятовують точніше. Людина, яка володіє творчою фантазією, з кожного явища вибирає невеликий фрагмент, часто найменш істотний, іноді відтворює в пам’яті це явище в цілому, але вже позбавлене характерних деталей. Бо ж одночасно із сприйняттям у ньому діяло щось таке, що майже завжди змінювало саме враження. Це «щось» може бути почуттям, думкою чи фантазією, підказаною асоціацією. Про пам’ять не варто навіть згадувати. Люди з палкою уявою ніколи нічого не запам’ятовують. Їхня пам’ять — просто фікція. Явище, яке вони вчора спостерігали з бездоганною, здавалося б, тверезістю та увагою, завтра в їхній свідомості за допомогою фантазії може невпізнанно змінитися.
Ця здатність трансформувати сприйняте має всі засоби, що їх надає активна, хоча й приховувана, психічна діяльність. Пристрасті, прагнення, особливо ті, що не здійснились або не проявились, мрії, сни, образи, уподобання, побоювання, сором — усе, чим кожна людина заповнює свою самотність, у митця стає творчою лабораторією. Там відбувається вгадування, передчуття, осягнення явищ, з якими він ніколи не стикався, які нібито йому зовсім чужі. Нібито… А насправді вони в ньому існують, іноді він усвідомлює це і навіть розвиває їх у своїх найпотаємніших думках, іноді ж немовби змотані в клубок вони до певного часу криються в ньому. Від чийогось жесту, виразу обличчя, несподіваного слова цей клубок раптом розмотується. Письменник завжди в своїх мріях і роздумах має бути напоготові для сприйняття безлічі можливостей і ситуацій, і поганим творцем виявиться той, хто збентежиться, якщо йому раптом запропонують у подарунок місяць. Уява більшості з них уже давно захопила його, влаштувалась там і хазяйнує.
Гете мав право стверджувати, що в справжнього творця вроджене знання світу, тому зайвий особистий досвід тільки обтяжує його, а не допомагає впоратися з кожним наступним завданням, що стоїть перед ним. «Я написав «Геца фон Берліхінгена», — каже він далі, — у двадцять два роки, а через десять років дивувався, скільки правди в моїй драмі, хоча нічого з того, що я там зобразив, мені на час її створення не довелося ще пережити». Було б помилкою приписувати Бальзакові геніальний дар спостережливості. Бальзак — не спостерігач, а великий фантазер, візіонер. Усе, що потрапляло в поле його зору, могло розбурхати фантазію, але ніщо не лишалося в незміненому вигляді. За допомогою елементів, вихоплених із життя чіпким поглядом палаючих очей, він створював образи людей, які ніколи не існували, і цей могутній алхімік надихав їх життя динамікою незаперечної правди. Його уява малювала будинки, вулиці, міста, і читачеві здавалося, що все це він брав з натури.
Багатство письменника залежить не від різноманітності вражень, а від широти його інтроспекції: чим дивовижніший світ він у собі носить, тим яскравіший матеріал, що живить його творчість. Скільки літераторів вчитуються в роботи з кримінології, відвідують в’язниці, просиджують у шинках, де збираються апаші, а потім створюють образ, не вартий навіть тіні Вотрена, знайденого Бальзаком не при зустрічі з Відоком, а виплеканого власного могутньою уявою: якась із численних клітин цього творчого мозку підказала письменникові образ хитруна, шельми, відважного й нещадного спритника. Особистий любовний досвід Запольської своїм багатством міг би збентежити уяву Ожешко, та марно шукати в Запольської твору про кохання такого масштабу, як «Хам». Драми Расіна переконують: їхній автор мав жити життям, яке вирувало пристрастями, що й дозволило йому створити їх з надзвичайно глибокою правдивістю, а насправді Расін був відлюдником. Вихований у суворих умовах Пер–Роялю, ніколи не проймався сердечною атмосферою рідного дому, чужими були для нього пристрасті віку, а весь його любовний досвід обмежився романом з актрисою — річ банальна у житті драматурга.