Чи варто займатись особистістю автора? Це запитання ставилося часто, і відповідали на нього по–різному. Для нас тут цікавіші фактичні приклади, що ілюструють два гранично відмінні ставлення до письменника — у Франції і в Польщі.
Франція, незважаючи на будь–які протести, з давніх–давен жадібно порпається в особистому житті своїх письменників. Там не вдається приховати навіть найінтимнішу таємницю. За кожним славним іменем у французькій літературі тягнеться обширна бібліографія життєписів, щоденників, мемуарів, архівних документів, листів. Класичним прикладом може служити книга А. Мартіно «Календар Стендаля» — справжній календар усього життя, день за днем, іноді навіть з фіксацією годин, і все підкріплено сумлінною бібліографією.
У Франції безліч відомостей про письменника оголошуються ще за його життя, хоча певна скромність при цьому все ж дотримується. Та вона миттю зникає одразу після його смерті. Тоді ніби проривається гребля і починається повінь книжок, нарисів, статей, у яких письменника роздягають догола: ви можете його побачити в домашній обстановці, за роботою, в подружній спальні, в товаристві друзів, під час подорожі, не будуть таємницею його любовні пригоди, почуєте його визнання, підслухані в розмовах, дізнаєтесь про його судження, хвороби, дивацтва. Що ж до його характеру, то немає такої найбільшої вади, якої б не осмілились явити.
Часто плітка бореться тут з правдою, і остання не завжди перемагає, трапляється, що така суперечка триває десятиліттями, втягуючи щоразу нових учасників, нових свідків або аохівних дослідників. Приклад Франції подіяв і на інші нації, за ним пішли стримані англійці, а в Америці письменників затьмарили кінозірки й боксери, і якщо таємниці особистого життя там і поважають, то лише тому, що мало хто ними цікавиться.
У Польщі інакше. Наші письменники мають вигляд урочистий і трохи скорботний, наче пам’ятники. Невідомий скульптор, що не забув на надгробку в Зволені про рукавички для Кохановського, виявився більш промовистим, ніж біографи поета. Якби не кілька сторінок Тшитеського, повнокровна постать Міколая Рея лишилася б для нас блідим привидом.
І нині сучасники, які знали наших великих письменників особисто, не надто квапляться розповідати про них. Повмирали всі, хто спілкувався з Прусом, і ця приваблива людина лишиться для нас назавжди замкнутою між двома датами, перша з яких, дата народження, супроводиться знаком запитання, бо вона є непевна, як у письменників давнини або середньовіччя.
Ще живий дехто з тих, хто близько знав Сенкевича, Жеромського — марно чекаємо ми їхніх розповідей. З почуттям глибокої вдячності були прийняті видані недавно юнацькі «Щоденники» Жеромського і присвячений Сенкевичу «Календар», яким професор Юліан Кшижановський розвіяв морок, що так довго оповивав особу й життя автора «Камо грядеши».
З неохотою описувати життя письменника у нас пов’язується забобонний страх — як би не образити його пам’ять. Без сумніву, це благородне почуття, але воно виглядало б іще піднесеніше, якби не змагалося з брехнею. Відомо, скільки втратила біографічна документація Міцкевича через пієтет його сина Владислава. Таку поштивість важко хвалити з усією відвертістю і без застережень: надто явно прозирає в ній бажання якомога швидше позбутися письменника, пославши його в безсмертя, а на землі задовольнятися його алегоричною подобою, яку так легко й зручно запам’ятати.
Якщо запитати самих письменників, їхні думки стосовно цього розійшлися б. Можна з певністю сказати, що більше виявилося б тих, хто проти безцеремонного копирсання в особистому житті. І не один з них завчасу вживав відповідних заходів і палив папери, які не повинні були вийти на яв. Але що може вчинити беззахисний покійник? Думка, що можна стати жертвою небажаної цікавості, не раз отруювала письменникам життя, підказувала суворі заборони в заповітах, викликала гострий протест.
Митці із заздрістю озиралися на письменників давнини: їм безцінну послугу зробив час, знищивши все, крім творів. В ідеальному становищі опинився Гомер: він настільки розчинився в своїх творах, що навіть факт його існування береться під сумнів.
Врешті хтось мусить написати історію літератури, де тільки плоди творчості йшли б низкою століть і поколінь, в атмосфері своєї епохи, без життєписів митців. Адже про «Нібелунгів» чи «Слово о полку Ігоревім» ми говорим як про літературні твори, не називаючи імен авторів. Вони нам невідомі, це вимушене мовчання, однак його ж можна розглядати і як метод у трактуванні літературних явищ. Ясна річ, це треба зробити талановито, що може здійснити дослідник з непересічкими здібностями. Але для нашої праці, тісно пов’язаної з психологією творчості, біографічний матеріал є найважливішим, і ми повинні бути вдячні всім, хто нам його постачає, і засуджувати тих, хто нехтує його і дає йому загинути.