Майстерня
У паперах Шопенгауера зберігся аркуш, розділений вертикальною рискою на дві частини, з одного боку написано: «Франкфурт», з другого: «Мангейм». У кожній з рубрик Шопенгауер старанно перелічив переваги і вади обох міст. Із завбачливістю мислителя, який не бажає покладатися на волю випадку і наражатись на несподіванки, він попередньо ретельно зважив, що йому знадобиться для вигод, розваг і роботи, і лише після цього оселився до кінця своїх днів у Франкфурті–на–Майні. Такий же завбачливий і у виборі дому, він міг би служити взірцем для всіх, зайнятих інтелектуальною працею, якби кожен з них мав відповідні кошти і міг забезпечити собі свободу вибору.
Письменники, особливо поети, віддають перевагу кочівному способу життя. Гомер за переказом постає перед нами з довгою патерицею мандрівного рапсода, Архілох — золотошукачем і воїном, Алкей — невтомним борцем за свободу, який іде у вигнання; це вони в найдавнішу епоху поезії відкривають перелік мандрівників, число яких з кожним століттям буде зростати. Мандрівки Данте, кочівництво Мольєра і Шекспіра, так як і численні роз’їзди Шеллі, бурхливі подорожі Байрона, переїзди з місця на місце Міцкевича, африканські пригоди Рембо, — все це належить до явищ дуже типових. На одного Альбера Самена, який прослужив багато років у державній скарбниці, припадає сто поетів, котрі аж до старості перебиралися з місця на місце, або ж, наслідуючи Верлена, так і не знайшли спокійного притулку. У часи, коли поетичне натхнення залежало від примхи багатого, поет не міг бути певен, чи буде в нього завтра дах над головою. Та навіть якщо не брати до уваги матеріальну залежність, все одно досить примх, несподіваних поривів, прагнення пригод і новизни, щоб меморіальні дошки з’явилися в усіх частинах світу на найнесподіваніших будинках, де поети проводили якийсь відтинок життя.
Перед письменником завжди стояло питання: село чи місто? Це питання виникло ще до появи сучасних міст–гігантів — Лондона, Нью–Йорка, Парижа, можливо, тільки стало гострішим через інтенсивність вуличного руху, шум моторів, кіптяву фабричних димарів і бензину. Для чутливих нервів місто завжди було неприємним. Гомінкі й задушливі Афіни, неспокійна й густонаселена Александрія, Рим майже з мільйонним населенням були анітрохи не кращі за середньовічні міста, що уявляються нам такими чарівними, а насправді мали усі недоліки, які тільки може мати велике скупчення людей на тісному просторі, — смердючі, засмічені, сповнені заразними хворобами. Душам, відірваним від марності цього світу, вони нагадували, що рай не був обнесений мурами й що замість вулиць у ньому були стежини серед квітучих садів.
Творча думка прагнула спілкування з природою. Платон заснував свою Академію в гаю Академа. Епікур в іншому відлюдному місці Афін знайшов свої Сади. Письменники, котрі за родом своєї творчості змушені проживати поблизу бібліотек і архівів, уникали, одначе, центру міста, а ті, кого фантазія від такої залежності звільняла, влаштовувались у тихих і безлюдних місцях.
І скільки з них навіки зв’язали своє ім’я з уподобаним куточком світу! Софоклова тінь живе у спогадах про Колон, від якого нині лишилися тільки нечіткі обриси, в Тіволі серед руїн римського Тібура можна відшукати сліди Горація, під дубами Воклюза лишив Петрарка свої сни про Лауру, а Сель–вап’яна пишається тим, що в ній підстаркуватий поет знайшов джерело оновленої творчості. Біля брами польської літератури духмяніють чорноліські липи Яна Кохановського. Польська література була більш сільською, ніж інші. Протягом кількох віків вона — за винятком придворних та духовенства, котрих, як Петра Скаргу, приковували до міста службові обов'язки, — майже не ступала по його бруківці. Лише зрідка миготіло міське вбрання серед кунтушів та жупанів.
Тільки в XIX столітті це становище змінюється, не порушуючи, одначе, глибокої, від предків успадкованої прихильності польських письменників до природи. Звідси культ затишного Закопане, звідси будиночок Каспровича «Гаренда», «халупа» Жеромського в Наленчові або вілла в Константині. «Село, — казав Жеромський, — сотворив Бог, а місто — сатана». Сенкевич, що мав на вибір як народний дар ділянку землі за містом або кам’яницю у Варшаві, обрав Обленгорек. Толстой обезсмертив Ясну Поляну.