Обстановка кабінету не буває випадковою, часом описи його можна зустріти в автобіографії письменника. Часто інтер’єр робочої кімнати залежить від уподобань її власника, носить відбиток часу, в якому він живе й творить. Віяло й мережива з’являться слідом за якимсь жіночим видінням, пальма замінить тропічний пейзаж, фігурка в селянському одязі вкаже на те, що думка власника лине до далекого села. Найбільше предметів громадиться на столі письменника, який працює над історичною темою. Йому хочеться бачити їх, торкатись до них, адже вони — слід зображуваної ним епохи, їхня форма, обриси, орнаменти вводять його в тісніший контакт з минулим, вони пройняті тонкою, невловимою і водночас нездоланною чарівністю. Франс, пишучи «Жанну д’Арк», оточив себе безліччю предметів із середньовіччя, а коли робота була завершена, благав своїх знайомих звільнити його від цього мотлоху. Проте ні за що не хотів розлучатися зі шматком античного мармуру, що являв собою чарівний, граційний жіночий торс, — прекрасний фетиш людини, що однаковою мірою схиляється і перед античністю, і перед жінкою. Гонкур не міг звільнитися від чарів японського мистецтва, воно не тільки проникло в його кабінет, але й панувало в усьому домі.
Предмети в кабінеті письменника допомагають здогадатися, що хвилює його уяву саме зараз: так Метерлінк, пишучи «Життя бджіл», тримав на столі тарілочку з медом для їх принаджування і працював під дзвінкий акомпанемент комах. Кабінет письменника іноді нагадує виставку його інтелектуальних інтересів. Досить трохи інтуїції, щоб, не прочитавши жодної сторінки Гюїсманса, скласти уявлення про його світосприймання і про його стиль, побувавши лише в кабінеті митця. Оздоблений червоною тканиною, гравюрами й полотнами голландських майстрів, рідкісними книгами в чудових старовинних оправах, виробами із слонової кості, бронзи, середньовічними вишивками — ось був той кокон, що сприяв появі в романі «Навпаки» аристократа Деза Ессента, створення цього образу — плід багаторічних роздумів автора. Юнг писав свої похмурі «Ночі» при світлі свічки, встромленої в людський череп.
Стіл чи бюро іноді виказують також інтимніші секрети: досить погляду, щоб зрозуміти, тут панує врожай чи посуха. Книжка, розгорнута посередині або з ножиком між сторінками, чорнильниця, в якій висохло чорнило, перо, увіткнуте в папери, зламаний олівець — ось яскрава картина письменницької бездіяльності. Не введуть нас в оману і сліди бурі, яка іноді проноситься над цією пустелею, лишаючи по собі розкидані книжки на будь–яку тематику, часописи, свіжі газети, старі записники, блокноти. Цей хаос — слід не плідної роботи, а марних пошуків, тривоги, невдоволення. В такі моменти навіть найбільший педант не зможе підтримувати порядок.
Тому існує два типи письменників: перші здатні зберегти порядок, інші — ні. Але — дивна річ! — і ті й інші однаково цей порядок люблять. Найнеуважніший письменник прагне до нього, мріє про нього. І все ж таки той, хто не вміє навести лад на власному письмовому столі, ніколи, хоч як би старався, не доб’ється цього. Неначе оточений підступними гномами, він і сам не розуміє, як і коли нові гори з книжок виростають у нього на столі мало не одразу після прибирання. Рано чи пізно письменник визнає себе переможеним і примиряється з цим хаосом, пристосовується до життя в ньому, як у знайомих йому лісових хащах. Тільки йому відомі тут усі стежки й стежини, нікому не дозволено порушувати цей заплутаний краєвид.
«Мистецтво — це безладдя», — говорив лакей, хазяїн якого був поетом. Однак завалений книжками стіл частіше зустрічається не в поетів, звичайних романістів, драматургів, які всі відомості черпають з власної уяви, а у філософів та авторів історичних романів. Першим досить аркуша паперу, другим доводиться мати під рукою цілий архів.
Звісно, це не загальне правило. Іноді письмовий стіл поета, який щойно поставив крапку в кінці останньої строфи ліричного вірша, має такий вигляд, ніби над ним промчав ураган історії, в той час як у письменника, що змальовував воєнні баталії й політичні інтриги, стіл перебуває в ідеальному порядку, ніби служить місцем для мирних філософських роздумів. Я з неабияким здивуванням дивився на письмовий стіл Жюля Ромена в його маєтку під Туром, настільки незаймано чистий, що важко було зрозуміти, як могли на ньому вміститися юрби з «Les Hommes de bonne volonté» («Людей доброї волі»). Автор просто тримав їх усіх в своїй голові. Точнісінько так і Сенкевич возив цілі полки своїх героїв по всіх дорогах Європи, нерідко нічого не маючи для роботи, крім столика в номері готелю.