Знаряддя виробництва в цій майстерні заслуговують на повагу не тільки завдяки меті, якій вони служать, але й своїй історії — довгій і поетичній. Ця історія оздоблена метафорами. Одна з найпрекрасніших — це «стиль», слово–девіз, слово–поклик, символ цеху митців слова. Походження його просте й скромне. По–грецьки воно спочатку означало «палиця», «кілок», «стовп», на зразок того, як і понині в Опатівському повіті говорять про «стиль» сокири, а подекуди в інших місцях Польщі його називають «стиліском». І римське військо «стилями», тобто загостреними палями, захищало підступи до своїх таборів. Згодом цим словом стали називати різець, яким римляни писали на воскових таблицях. Різець виготовляли з дерева, з кістки, з металу.
У моїй колекції, знищеній німцями, зберігався такий кістяний різець, знайдений на Капрі. Він був не більший за мізинець, тонкий і гладенький, однак його кінець був загострений на зразок зубочистки, а другий — тупий, як шишка пінії. Я часто замислювався: кому він міг належати? Чи одному з тих учених–педантів, що оточували старого Тіберія і розважали його своєю пустою ерудицією, чи, можливо, якійсь придворній дамі? Останнє припущення більше влаштовувало мене: мені здавалося, що я бачу цю даму, схожу на Сафо з фрески в Геркуланумі, бачу, як вона, розклавши перед собою воскові дощечки, в задумі підносить мій різець до уст. Точнісінько таким же різцем могла користуватись і справжня Сафо, оскільки він був улюбленим знаряддям праці у поетів. Саме з ним в’яжеться так вдало двозначне гораціївське saepe stilum vertas (частіше повертай свій стиль).
Різець і добре загострена тростина, яку вмочали в чорнило, служили літературі в її найплідніші роки. Потім настала доба гусячих пер, і капітолійська птиця вкрила себе новою славою. Вона поділяла її з журавлем, лебедем, качкою, круком, шулікою — можна було порівнювати їхні пера і з них вибирати, воздаючи хвалу легкості, гостроті, кольору. Кому хотілося тримати в руці веселку, писав павичевим пером. Про різець нагадували тільки старі живучі метафори. Станіслав Геракліуш Любомирський угледів тут певний парадокс. «Тепер було б правильніше, — зауважує він, — говорити про написане не стиль, а перо. Приміром, це написано гарним пером або ця книга гарного пера, бо нині люди занехаяли стиль і вживають замість нього перо». Побажання Любомирського не справдилось, і світ лишився із старою метафорою, лише додавши до неї ще нову, і, коли говорять про «гостре» перо, уявляється рука, ножик і підстругувана паличка — так іще робила моя бабуся, а потім свіжонаписане посипала піском, який завжди стояв на її бюро в гарній пісочниці. Норвід писав:
Це пишномовне звертання стосувалося скромного гусячого пера, з яким до кінця життя не розлучались ні сам Норвід, ні Віктор Гюго («легкість у ньому вітру й блискавки сила»), а до нашої епохи гусяче перо доніс Анатоль Франс: у Бешеллері на його письмовому столі, збереженому таким, яким він його лишив восени 1924 року, стоїть чаша з виготовленими гусячими перами. Франс ніколи не користувався іншими. Для нас же тепер і сталеве перо — колись символ прогресу — не досить зручне знаряддя праці, і кожен намагається придбати золоте перо, яке раніше в світі літератури давалось лише як висока нагорода, ніби маршальське берло.
Письменники ніколи не були байдужими до розмірів, ваги, форми знарядь своєї праці. Від них вимагаються міцність, покірливість, зручність. Погане перо здатне зіпсувати робочий день, охолоджуючи творчий запал, порушуючи рівну роботу думки. Лише Марсель Швоб навмисне шукав зіпсовані пера й знаходив у їхній непіддатливості стимул, що збуджує творчу енергію. А Петер Альтенберг так оспівував перевагу голубих сталевих пер номер 201 фірми «Кун», що можна було подумати, ніби фірма платить йому за рекламу.
До винайдення книгодруку автор майже завжди бував старанним каліграфом. Нині до числа рідкісних належать такі рукописи, як рукописи Арнольда Беннета або Андре Сюареса з різноколірними ініціалами, виконаними з бездоганною акуратністю, або надзвичайно красиві рукописи Владислава Вітвіцького, перекладача Платона. Зустрічаються речі й воістину дивовижні: шифр Семюеля Піпса або лист Леонардо да Вінчі можна прочитати лише в дзеркалі, бо літери тут перевернуті. Вже сам процес писання для багатьох є насолодою. У накресленні літер таїться особлива чарівність. Про це свідчать визнання письменників. Не один з них розповідав, що переписує своє творіння по кілька разів, дбає про бездоганну чистоту копії, любить старомодні, освячені традицією знаряддя письма. «Процес умочування пера в чорнило, — говорить Декав, — це сама досконалість: він не дозволяє писати надто швидко, завдяки чому вдається уникнути багатьох дурниць». Бернард Шоу вважав інакше і часто вдавався до стенографії, щоб устигнути за думкою.