Всі люди незвичайні, всі переживають дивовижні пригоди, у кожній душі світ відбивається в тисячобарвних веселках незрівнянного блиску. Кожен, принаймні в певні моменти, усвідомлює це, проте багатьом бракує відваги признатися в цьому навіть собі. Люди в їхній переважній більшості — істоти несміливі. Іноді потрібні дуже сильні потрясіння, болісні чи радісні, щоб зірвати печать мовчання, і тоді з уст навіть наймовчазніших людей падають слова одкровення. Звіряння, визнання, сповіді, задушевні бесіди — ось найпоширеніші форми самовияву. Вже значно рідше це щоденники чи мемуарй, які пишуть таємно, і як людський документ вони слабші, тому що перенесення слів на папір позбавляє думки, котрі не звикли до такого роду зусиль, безпосередності, а літературний шаблон іноді їх геть знецінює. Але вже ці особисті записки — літературний твір у зародку, і, можливо, вони писалися в потаємному сподіванні, що матимуть читача, нехай навіть випадкового, — така думка ніколи не чужа тому, хто пише.
Опубліковані до війни спогади селян, робітників, емігрантів стали просто‑таки сенсаційним матеріалом, засвідчивши, скільки смутку, невтоленних прагнень, а іноді й неабияких письменницьких здібностей дрімають у сірій людській масі. Коли стимули до прояву багатства думок, відчуттів, досвіду виявляються надто слабкими, то досить якихось великих потрясінь, щоб пробудити імпульс до творчості.
Саме так сталося в повоєнні роки: жорстокість і страхіття війни примусили людей у багатьох країнах взятися за перо й описати пережите. Хто пройшов крізь пекло, не міг уже знову замкнутися в звиклому колі мовчання. Навіть діти, й ті бралися за перо, як чотирнадцятилітня Анна Франк, чий приголомшливий щоденник про роки жахів у Голландії, перекладений багатьма мовами, обійшов увесь світ і засвідчив великий письменницький талант дівчинки. У нас, у Польщі, скромні зшитки, в яких маленький Давид Рубінович старанно записував хроніку страшних днів окупації, стали ще разючішим свідченням і ніби озвалися голосами мільйонів, затоптаних у німе забуття.
Письменник втілює загальне прагнення, виражаючи себе й світ, і в цьому він підкоряється природному імпульсу людської натури, а водночас ніби стає виразником тих, хто не може і не вміє висловитися сам. Хто багато пережив, скаже, як популярний сучасний американський письменник Ерскін Колдуел: «Я пишу тому, що бачив людей і речі, про які мені хочеться розповісти. Я навіть думаю, що зобов’язаний про це розповісти». Мільйони читачів утвердили його в слушності цих переконань, які, може, читачі майбутніх поколінь і не захочуть сприйняти. Але тремтіння від захвату, який проходить через усю історію літератури, сигналізує про ті особливі хвилини, коли люди в слові письменника знаходять себе, знаходять у цьому слові свої власні думки, висловити які вони самі не зуміли б. Більшою чи меншою мірою це стосується кожного літературного твору, навіть якщо це віршики в недільному номері газети.
Іноді здається, ніби весь світ підтримує письменника в його покликанні, просячи слова, яке увічнить і речі, й людей. Призначення літератури полягає в тому, щоб затримати час у його нищівному плині. Це вона у вічному теперішньому фіксує все, що будь–коли відбувалось. Тадеуш досі дивиться на гойдливу хвіртку саду; досі у вірші Гете триває хвилина вечірньої тиші; карета, яка везе мадам Боварі, гримітиме вулицями Руана, поки існує творіння Флобера, і так само живуть скромні предмети, якими не може похвалитися жоден музей світу, — замки й засувки з «Одіссеї», відтворені з таким натхненням, ніби поет і справді почувався зобов’язаним забезпечити їм безсмертя.
Схильність до самовисловлювання, притаманна всім людям, у письменника набуває особливої сили, здається, вона доповнює життя і навіть підсилює його. Прагнення увічнити явища в якусь мить увінчується небувалим тріумфом: створюються нові цінності. Не обов’язково, щоб такою цінністю виявилась нова світова концепція, важливе наукове відкриття, провідна ідея, нею може бути будь–який рядок вірша, будь–яке речення прози, що фіксують будь–який відбиток дійсності. Звичайно, багатше і яскравіше це проявиться в творіннях фантазії, де світ перетворюється і підкоряється іншим законам, котрі наближають його до тієї гармонії, про яку мріє людство, чи в образах, які виражають істинний сенс людського буття, істинну його форму, непомітні й незбагненні в круговерті життя. Саме в цьому стільки письменників вбачало привід для законної гордості — «поет — ось єдина справжня людина» (Шіллер) — з цього приводу гуманісти XV століття говорять про «святість письменницької праці». Збагачуючи людську душу прилученням її до безмежного світу фантазії і струшуючи з образу нашого світу порох і повсякденності, письменник піднімає своїх однодумців на вищий щабель людяності.