Письменник не тільки причетний до вселюдської потреби висловлюватися, — він значно розширює її, маючи ту особливу перевагу, що своєю творчістю може вивільнити себе від найглибших страждань, від найболісніших думок.
«Я звик, — каже Гете, — втілювати в образи, в поезію все, що мене тішить, засмучує і гризе. Всі мої твори — фрагменти однієї великої сповіді». Безумовно, Гете це вважав себе винятком. Його приклад — ілюстрація до вічного загального правила: важко знайти витвір мистецтва, який був би зовсім вільний від особистих звірянь автора. І письменникові, щоб говорити про себе, зовсім не потрібно вдаватися до форми сповіді чи щоденника. Він це робить з допомогою свого вигаданого персонажа, іноді з першого погляду так на нього не схожого, що може ввести в оману не лише звичайного читача, але й дослідника, якому відомі всі таємниці біографії автора. Треба бути дуже прозірливим, щоб, як це зробив Гонзаг Труц, довести, що трагедії Расіна являють собою не що інше, як низку актів величезної трагедії внутрішнього життя їхнього автора.
Як і будь–яка оповідь, літературна теж знімає тягар з душі людини, визволяє її від терзань, від нав’язливих відчуттів чи думок. Любовне розчарування викликало в Гете стан депресії, з’явилися думки про самогубство. «Я подолав ці похмурі настрої і вирішив жити. Та для того, щоб жити спокійно, я повинен був написати твір, де висловив би всі відчуття, мрії й думки того важливого періоду мого життя. Так виник Вертер. Довірити слову застиглу гіркоту, жалі, тривоги, роздратування, гнів — означає внутрішньо очиститись, іноді це єдиний вихід, рефлекс самооборони від смерті чи божевілля.
Слово, молочний брат мрії, прочиняє хвіртку, через яку будь–якої хвилини можна вибратися на волю. І до чого ж легко втекти від нудного часу, непривабливого краєвиду, від нестерпних умов побуту, нарешті, від самого себе — від цієї нав’язливої, осоружної істоти, якої нам не позбутися аж до смерті. Згадаймо вірші Рюккерта, які, покладені на музику Шумана, ще дужче вражають: «Крил! Злетіти б понад гори й доли, понад смерть, життя, понад усе!..»
Значну частину літератури можна пояснити «духом утечі». Це він вабить у далекі екзотичні краї не лише авторїв пригодницьких романів, а й поетів, на яких зненацька находять чари Сходу, як це трапилося в епоху романтизму, це він показує шлях історичним творам, він уводить в епос, де мрійникові–блукачу забезпечено притулок на довгий час — Міцкевич в епілозі до «Пана Тадеуша» прямо говорить про втечі з середовища, яке гнітить його. Ще відвертіший Піранделло: «Я пишу, щоб утекти від свого життя. Якщо в мене немає задуму для театральної п’єси чи роману, я відчуваю себе так, немовби сам Бог зрікся мене». Такі зізнання, і навіть красномовніші, можна зустріти в багатьох письменників; те, що дехто таких зізнань не зробив, зовсім не є доказом, ніби подібні відчуттю їм не знайомі. Що ж би то був за письменник, якому чужою була б насолода визволитися від себе, розчинитись і жити життям, створеним власною уявою, жити в словах, що її формують!
Пошуки чогось іншого, далекого — в часі, в просторі, в краєвиді, в звичаях, у віруваннях і почуттях — усе це було непереборною потребою цілих епох, і «дух утечі» прирікав на еміграцію не одне покоління. Така втеча не обов’язково спрямована на щось блискуче, вишукане, пишне: вона може обрати собі й зовсім інший напрямок. Серед надто вишуканого способу життя, з ультрарафінованим етикетом салонів, люди починають відчувати потребу в речах і людях простих і грубих. Петроній з його «Сатириконом», багатим на товстошкірих вискочок, нахабних пройдисвітів, вульгарних звідників, — ось якщо не найдавніший, то принаймні добре нам знайомий приклад з античної літератури. Люди ж XVIII століття здійснювали уявні мандрівки в пошуках «bon sauvage» — («доброго дикуна»), простота і наївність якого звільнила б їх від вишуканих манер та етикету. В інших випадках знудження містом виштовхувало в село, народжувався смуток за сільською ідилією.