Ця мить здалася Алісі слушною нагодою для втечі. Вона хутко помчала геть і бігла доти, доки не засапалася так, що аж дух їй забивало. Гавкання цуценяти ледве долинало здалеку.
— Але яке воно гарненьке, оте цуценятко, — промовила вона, коли прихилилася до курячої сліпоти перепочити, обмахуючись її листком. — Я б залюбки навчала його всіляких штук, якби... якби тільки мій зріст дозволяв мені займатися цим. Ой лишенько! Я мало не забула, що мені необхідно підрости! Треба подумати... Як цього домогтися? Гадаю, що повинна щось з’їсти або випити. Але виникає питання, що саме?
Це справді було важке питання: що саме? Аліса придивлялася до квітів і трав, але нічого придатного не бачила. Зовсім недалечко ріс великий гриб, майже такий заввишки, як вона сама. Коли вона заглянула під нього, потім обдивилась його з усіх боків, їй спало на думку поглянути, що робиться зверху.
Вона стала навшпиньки і зиркнула поверх гриба. Там її погляд зустрівся з поглядом великої блакитної гусениці, що сиділа на грибові, склавши лапки, і спокійно попихкувала кальян, не звертаючи уваги ні на Алісу, ні на будь-що взагалі.
Розділ V. Порада Гусениці
Гусениця й Аліса мовчки дивилися одна на одну. Нарешті Гусениця вийняла з рота кальян і звернулася до Аліси млявим, заспаним голосом:
— Хто ти така? — поцікавилася Гусениця. Такий початок не заохочував до продовження розмови.
Аліса відповіла досить невпевнено:
— Я... я вже й сама не знаю, пані, саме зараз... у всякому разі, я знаю, хто я була, коли прокинулася сьогодні вранці, але з того часу я вже кілька разів мінялася.
— Що ти хочеш сказати цим? — суворо запитала Гусениця. — Розкажи про себе.
— Боюся, пані, що я не зумію розказати про себе, — мовила Аліса, — бо я перестала бути сама собою, розумієте?
— Нічого не розумію, — заперечила Гусениця.
— Боюсь, що неспроможна висловити це ясніше, — дуже ввічливо відповіла Аліса, — бо, перш за все, неспроможна зрозуміти цього сама. Стільки разів протягом одного дня змінити свій зріст — це так збиває з пантелику!
— Аж ніяк, — заперечила Гусениця.
— Ну, може, ви поки що цього не відчуваєте, — сказала Аліса, — але коли вам треба буде перетворитися на лялечку — а вам доведеться рано чи пізно, розумієте, — а потім на метелика, — гадаю, ви будете почувати себе не зовсім приємно, чи не так?
— Анітрошечки, — відповіла Гусениця.
— Можливо, ви сприймаєте це інакше, — зауважила Аліса, — але я знаю, що почуваю себе дуже неприємно.
— Ти! — з презирством промовила Гусениця. — Хто ти така?
Отже, вони знову повернулися до того, з чого починалася розмова. Алісу трохи дратувала манера Гусениці робити такі надто вже короткі зауваження, тому вона випросталася і дуже поважно заявила:
— Гадаю, спершу ви повинні сказати мені, хто ви.
— Чому? — запитала Гусениця.
Це нове запитання знову загнало Алісу в безвихідь. Оскільки вона не могла придумати ніякого підхожого мотиву, а Гусениця, здавалося, була в дуже поганому гуморі, то вона рушила геть.
— Вернись! — покликала її Гусениця. — Я маю сказати тобі щось важливе.
Це вже подавало якусь надію, тому Аліса повернулася.
— Тримай себе в руках, — сказала Гусениця.
— Це все? — запитала Аліса, щосили намагаючись стримати свій гнів.
— Ні, — відповіла Гусениця.
Аліса подумала, що все одно їй нічого більше робити, то можна почекати, може, й справді вона почує щось путяще. Кілька хвилин Гусениця мовчки попихкувала кальян, нарешті підняла руку і вийняла її з рота, а потім заговорила:
— Отже, ти вважаєш, що мінялася, так?
— Боюся, що так, пані, — сказала Аліса. — Я неспроможна пригадати того, що колись знала... І я не буваю однакових розмірів навіть десять хвилин поспіль.
— Не можеш пригадати чого саме? — допитувалася Гусениця.
— Ну, я пробувала читати вірш «Хороша перепілонько», але вийшло щось зовсім не те! — відповіла Аліса дуже сумним голосом.
— Прочитай «Ти старий, любий діду», — запропонувала Гусениця.
Аліса згорнула руки і почала:
— Ти старий, любий діду, — сказав молодик, —
І волосся у тебе вже сиве,
А стоїш вверх ногами й до цього вже звик, —
На твій вік це не дуже красиво.
— Молодим, — мовив дід, — я боявсь неспроста,
Що це може відбитись на мізку,
Та моя голова — я вже знаю — пуста,
На ній можна стояти без риску.
— Ти старий, — знову каже юнак до дідка, —
І, нівроку, гладкий, як діжчина,
А в переверти йдеш, крутиш хвацьки млинка.
Ти скажи мені, в чому причина?