— Яка вісь? — обурилася Герцогиня. — Візьми її й повісь.
Аліса дуже стурбовано зиркнула на куховарку, щоб з’ясувати, чи та схильна здійснити цю загрозу. Але куховарка заклопотано мішала суп і, здається, не прислухалася. Тоді Аліса продовжувала:
— За двадцять чотири години, я гадаю... Чи, може, за дванадцять? Я...
— Ох, не чіпай мене, — відмахнулася Герцогиня, — я терпіти не можу цифр. — І вона знов почала бавити немовля, наспівуючи при цьому якусь колискову і щосили чукикаючи в кінці кожного рядка:
Бурчи, кричи на немовля,
Лупи його, як чхає,
Що те чхання нам дошкуля,
Маля прекрасно знає...
Гу! Гу! Гу!
Коли Герцогиня співала другий куплет пісні, вона продовжувала з такою силою підкидати немовля, що бідолашне аж захлиналося від плачу й Аліса ледве розбирала слова:
Бурчу, кричу на немовля,
Луплю його, як чхає,
Ото хай дурня не валя,
До перцю привикає!
Гу! Гу! Гу!
— На! Можеш трошки побавитися з ним, якщо хочеш! — сказала Герцогиня і шпурнула Алісі немовля. — Мені треба піти і приготуватися до гри в крокет з Королевою. — Герцогиня поспішила геть з кімнати. Куховарка шпурнула їй услід сковороду, але не влучила.
Аліса насилу зловила немовля, бо це було маленьке створіння якоїсь дивної форми, що розчепірило руки і ноги в усі боки.
«Точнісінько як морська зірка», — подумала Аліса. Бідолашне мале пихкало, як паровик, коли вона його вхопила, і так вигиналося в усі боки, що перші кілька хвилин вона лише чимдуж старалася вдержати його.
Коли вона нарешті приловчилася тримати немовля на руках (для цього його треба було скрутити у вузол і міцно тримати за праве вухо і ліву ніжку, не даючи йому випростатися), то винесла його надвір.
— Якщо я не заберу з собою це немовля, — роздумувала Аліса, — вони, без сумніву, скоро занапастять його. Хіба це не злочин — залишити його тут? — Останні слова вона вимовила вголос, і мале у відповідь хрюкнуло (на цей час воно вже перестало чхати). — Не хрюкай! — гримнула Аліса. — Не думай, що це так гарно!
Немовля знову хрюкнуло, і Аліса занепокоєно зазирнула йому в обличчя, щоб дізнатися, що з ним таке. Не могло бути сумніву в тому, що в нього був надто кирпатий ніс, більше схожий на рильце, ніж на справжній ніс, а очі, як на дитину, занадто вже малі. І взагалі зовнішній вигляд дитини не сподобався Алісі.
«А може, це воно так схлипує», — подумала Аліса і знову зазирнула йому в очі, щоб побачити, чи є там сльози. Ні, сліз не було.
— Якщо ти, моє любе, збираєшся обернутися на порося, — заговорила Аліса серйозно, — я не буду панькатися з тобою. Май це на увазі!
Бідолашне мале знову схлипнуло (а може, хрюкнуло, важко було розібрати), потім деякий час вони йшли мовчки.
Тільки-но Аліса почала роздумувати: «Ну що я буду робити з цим створінням, якщо принесу його додому?» — як воно знову хрюкнуло, та так голосно, що вона з деяким острахом зиркнула на нього. Тепер уже не могло бути ніякого сумніву: це було справжнісіньке порося. Вона зрозуміла, що буде цілковитим безглуздям з її боку няньчитись з ним далі.
Тому вона пустила маленьке створіння на землю і з полегшенням побачила, що воно спокійнісінько побігло до лісу.
— Якби воно підросло, — розмовляла сама з собою Аліса, — з нього вийшла б дуже гидка дитина, але свиня з нього, гадаю, буде дуже гарна. — І вона почала пригадувати тих знайомих дітей, з яких вийшли б добрячі поросята. Вона саме говорила собі: — Якби тільки знати спосіб перетворювати їх на... — І раптом трохи злякано спинилася, побачивши Кота Сміюна, що сидів на гілці дерева за кілька ярдів від неї.
Кіт лише посміхнувся, коли побачив Алісу. «На вигляд він досить добродушний, — подумала вона. — Але у нього такі довгі кігті і так багато зубів, що краще ставитися до нього з повагою», — вирішила дівчинка.
— Котику Сміюнчику! — нерішуче почала вона, бо не знала, чи сподобається тому таке ім’я. Але Кіт ще дужче посміхнувся. «Поки що йому це до вподоби», — подумала Аліса і продовжувала: — Будь ласка, чи не скажете ви мені, якою дорогою можна вийти звідси?
— Це великою мірою залежить від того, куди ти хочеш потрапити, — відповів Кіт.
— Мені однаково куди... — пояснила Аліса:
— Тоді не має значення, якою дорогою ти підеш, — зауважив Кіт.
— ...аби я потрапила куди-небудь, — додала Аліса на пояснення.
— О, куди-небудь ти обов’язково потрапиш, — сказав Кіт, — якщо будеш іти достатньо довго.
Аліса почувала, що проти цього нічого заперечити, тому спробувала поставити запитання інакше: