— Цікаво, чи не пролечу я землю наскрізь? От смішно буде опинитися серед людей, які ходять догори ногами! Антипуди, чи як там їх? — (Цього разу вона була навіть задоволена, що її ніхто не слухає, бо слово було трохи не те.) — Але, розумієте, мені доведеться запитати назву країни. Пробачте, пані, це Нова Зеландія чи Австралія? — (При цьому вона намагалася зробити реверанс — уявіть собі, що ви робите реверанс, летячи в повітрі! Спробуйте!) — Але вони подумають, що я зовсім дурна, якщо я буду запитувати. Ні, питати не годиться... Може, побачу десь вивіску.
Вниз, вниз, вниз. Робити все одно було нічого, і Аліса незабаром знову почала:
— Ох же й скучатиме Діна без мене сьогодні ввечері. — (Діна — це кішка.) — Якби ж там хоч не забули налити їй молочка у блюдечко! Ой, Діночко! Як мені хочеться, щоб ти була тут зі мною. Боюся, що в повітрі немає мишей, але ти могла б зловити кажана, він же дуже схожий на мишу. А цікаво, чи їдять коти кажанів? — Тут Алісу почав змагати сон, але вона продовжувала белькотати: — Чи їдять коти кажанів? Чи їдять коти кажанів? — А іноді: — Чи їдять кажани котів? — Хіба не все одно, як поставити питання, коли не знаєш відповіді?
Аліса відчувала, що зовсім засинає. Їй починало снитися, неначе вона йде з Діною і цілком серйозно говорить: «Ну ж бо, Діно, скажи мені правду, ти їла коли-небудь кажанів?» Аж тут раптом: бабах! І вона опинилася на купі хмизу і сухого листя. Приїхали!
Аліса нітрохи не забилася, тому хутко схопилась на ноги. Глянула вгору, але там було зовсім темно. Попереду був довгий прохід, у якому ще виднівся Кролик, що дуже поспішав. Не можна було гаяти ні хвилини: Аліса, мов вітер, помчала слідом і встигла навіть почути, як він говорив, звертаючи за ріг: «Ой, бідні мої вушка й вуса, як пізно!» Вона майже наздогнала його на розі, та, коли завернула, Кролика ніде не було. Вона опинилася в довгому низькому залі, освітленому рядом ламп, що звисали зі стелі.
З усіх боків залу були двері, але всі замкнені. Коли Аліса оглянула всі стіни, пробуючи кожні двері, вона сумно попленталася до середини залу, роздумуючи, як же їй вибратися звідти. Дивиться, аж там стоїть скляний столик на трьох ніжках. На ньому не було нічого, крім маленького золотого ключика, і Аліса зразу ж подумала, що він, мабуть, від якихось дверей у залі. Та ба! Чи замки надто великі, чи ключик надто малий, але жодні двері не відімкнулися. Проте, оглядаючи стіни вдруге, вона побачила невелику занавіску, якої не помітила раніше, а за нею маленькі дверцята, дюймів п’ятнадцять заввишки. Вона спробувала вставити золотий ключик у замок, і, на превелику радість, він підійшов!
Аліса відчинила дверцята. Вони вели до вузенького проходу, трошки більшого від нори пацюка. Вона стала навколішки і побачила по той бік нори дивовижно гарний сад. Як їй хотілося вибратися з цього похмурого залу і поблукати серед он тих пишних квітників і прохолодних фонтанів! Але в дверцята не пролазила навіть її голова.
— А якби голова й пролізла, — міркувала бідолашна Аліса, — що з того? Адже плечі не пройдуть. От якби я могла складатися, як та підзорна труба, тоді б пролізла... Як би мені оце скластися?
Останнім часом, бачите, трапилося стільки всяких див, що Алісі гадалося, ніби на світі нема нічого неможливого.
Зрозумівши, що біля дверцят нічого не вистоїш, вона знову попрямувала до столика — чи не знайде там ще якого ключика або хоча б інструкцію, як людині скластися трубою. Цього разу вона побачила на столику пляшечку («А її ж не було тут раніше», — зауважила Аліса), на шийці якої був прив’язаний ярличок зі словами «Випий мене», чітко надрукованими великими літерами.
Добре було говорити «Випий мене», але розумна маленька Аліса і не думала поспішати.
— Ні, я спочатку переконаюся, — вирішила вона, — що на ній немає напису «Отрута».
Справа в тому, що вона не раз читала оповідання про людей, які згоріли, або потрапили в пащу звірові, або зазнали ще якого лиха, і все це тільки тому, що не бажали пам’ятати науки старших: не бери в руки розпеченої кочерги, бо обпечешся; не ріж пальця ножем, бо кровитиме. І Аліса ніколи не забувала, що коли випити зайве з пляшечки з написом «Отрута», то буде лихо рано чи пізно.