Выбрать главу

Аліса побоялася не послухатись, хоч була певна, що все буде неправильно. Вона продовжувала вірша тремтячим голосом:

Враз побачила я, завернувши за ріг,

Як рачиха з совою ділили пиріг...

— Нащо читати всю цю нісенітницю, — перебила Фальшива Черепаха, — якщо ти неспроможна пояснити те, що говориш? Зроду я ще не чула такої плутанини.

— Справді, гадаю, що краще облишити, — сказав Грифон.

Аліса охоче погодилася.

— Може, протанцювати іншу фігуру рачачої кадрилі? — продовжував Грифон. — Чи, може, ти хочеш, щоб Фальшива Черепаха заспівала?

— О, пісню, будь ласка, якщо Фальшива Черепаха згодна, — відповіла Аліса так нетерпляче, що Грифон зауважив дещо ображено:

— Гм! У кожного свій смак! Заспівайте їй «Черепаховий суп». Згодні, добродійко?

Фальшива Черепаха глибоко зітхнула і почала співати, хоч час від часу вона захлиналася від сліз:

Ідіть усі, старі й малі,

Вже суп парує на столі.

Ну хто тут не оближе губ?

Ох же й смачний черепаховий суп,

ах який суп,

страх який суп, —

Ох же й смачний черепаховий суп,

суп,

суп!

Ну, що та риба, дичина,

Садовина й городина?

Мені обід тоді тільки люб,

Як є на столі черепаховий суп,

ах який суп,

страх який суп, —

Ох же й смачний черепаховий суп,

суп,

суп!

— Тут приспів повторюється, — закричав Грифон.

Щойно Фальшива Черепаха почала повторювати, коли здаля донісся крик: «Суд починається!»

— Ходімо, — гукнув Грифон, схопив Алісу за руку і побіг, не чекаючи закінчення пісні.

— Який суд? — ледве переводячи подих, запитала Аліса на ходу. Але у відповідь Грифон лише повторив: «Ходімо!» — і побіг ще швидше, а легкий вітерець усе тихіше і тихіше доносив сумні слова:

...черепаховий суп,

ах який суп,

страх який суп…

Розділ ХІ. Хто вкрав пиріжки?

Коли вони прибігли, Чирвовий Король і Королева сиділи на троні, а навколо них товпилися всілякі пташки та звірята і вся колода карт. Закутий у кайдани Валет стояв перед ними під охороною двох солдатів. Поруч з Королем стояв Білий Кролик з рогом в одній руці і сувоєм пергаменту в другій. Посеред залу височів стіл, на якому було блюдо з пиріжками. Вони були такі апетитні, що в Аліси аж слинка покотилась.

«Коли б уже скоріше закінчився суд, — подумала вона, — може б, мені дали поїсти».

Та на це, здавалося, не було ніякої надії. Тоді вона почала роздивлятися навкруги, аби згаяти час.

Алісі до цього не доводилося ніколи бувати в суді, але вона читала про нього в книжках. Їй було дуже приємно переконатися, що вона пам’ятала майже все.

— Це суддя, — сказала вона про себе, — це видно з його величезної перуки.

Суддею, між іншим, був сам Король. Оскільки він нап’яв корону поверх перуки, то почував себе досить незручно, і взагалі перука не личила йому.

«А он то лава присяжних засідателів, — подумала Аліса, — а ті дванадцять створінь (вона мусила сказати “створінь”, розумієте, бо серед них були і звірята, і пташки), мабуть, присяжні». Останнє слово вона повторила про себе двічі або навіть тричі, дуже пишаючись ним. Адже вона була певна, і мала рацію в цьому, що знайдеться дуже мало дівчаток її віку, які б узагалі знали, що воно означає. Хоч, звичайно, і слово «засідателі» годиться також.

Усі дванадцять засідателів заклопотано писали щось на грифельних дощечках.

— Що вони роблять? — пошепки запитала Аліса у Грифона. — Їм нічого записувати, адже суд ще не почався.

— Вони записують свої імена, — шепнув у відповідь Грифон, — щоб не забути їх до того, як скінчиться суд.

— Безголові створіння, — обурилася Аліса вголос, але миттю замовкла, бо Білий Кролик вигукнув: «Додержуйтеся тиші в суді!» — а Король зодяг окуляри та уважно придивлявся до всіх, розшукуючи, хто розмовляв.

Алісі було видно, так немовби вона зазирала поверх їхніх плечей, що всі присяжні засідателі писали на своїх грифельних дощечках: «Безголові створіння». Вона навіть розібрала, що один з них не знав, як пишеться «безголові», і звернувся до сусіда, щоб той підказав йому.

«Уявляю собі, яка плутанина буде в їхніх записах під кінець суду!» — подумала Аліса.

У одного з присяжних грифель скрипів. Цього, звичайно, Аліса не могла стерпіти. Вона обійшла кругом, зупинилася позад нього і дуже скоро знайшла нагоду вихопити у нього грифель. Вона зробила це так раптово, що бідолашний маленький присяжний (це був Ящур Білл) не міг зрозуміти, куди подівся його грифель. Обнишпоривши всі куточки, він змушений був писати далі пальцем. Звичайно, від цього було мало користі, бо від пальця не залишалося ніяких слідів на дощечці.