— Що вам відомо в цій справі? — звернувся Король до Аліси.
— Нічого, — відповіла Аліса.
— Зовсім нічого? — допитувався Король.
— Зовсім нічого, — повторила Аліса.
— Це має значення, — заявив Король, повертаючись до присяжних.
Ті вже почали записувати ці слова на дощечках, як Білий Кролик перебив:
— Не має значення, ви хочете сказати, ваша величносте, — сказав він дуже шанобливим голосом. Одночасно він насупився і підморгував Королю.
— Ну, звичайно, я хотів сказати, не має значення, — похапцем погодився Король і тихенько повторював про себе: — Має значення — не має значення, має значення — не має значення, — ніби хотів з’ясувати, що звучить краще.
Дехто з присяжних записав «має значення», інші записали «не має значення». Алісі було все це добре видно, бо вона вже так виросла, що могла зазирнути в грифельні дощечки.
«Проте яка різниця?» — подумала вона.
Цієї миті Король, що деякий час заклопотано писав у своїй записній книжечці, гукнув:
— Тихше! — і прочитав: — Параграф сорок другий. Особи, заввишки з версту і більше, повинні залишити зал суду.
Усі поглянули на Алісу.
— В мені не буде версти, — сказала вона.
— Ні, буде! — промовив Король.
— Майже дві версти! — додала Королева.
— Ну, якщо навіть і так, я не вийду, — заявила Аліса. — До речі, це не загальне правило. Ви щойно вигадали його.
— Це найстаріше правило в книжці, — заперечував Король.
— Тоді воно мало бути першим, — сказала Аліса.
Король зблід і швиденько загорнув книжечку.
— Обдумайте ваше рішення, — звернувся він до присяжних засідателів кволим, тремтячим голосом.
— Прошу, ваша величносте, з’явилися нові докази, — сказав Білий Кролик, швидко підстрибнувши. — Цей папірець тільки-но знайшли.
— Що в ньому? — запитав Король.
— Я ще не розгортав його, — відповів Білий Кролик, — але це, здається, лист, написаний підсудним до... до когось.
— Інакше і бути не може, — промовив Король, — хіба що листа адресовано нікому, що, знаєте, нечасто трапляється.
— Кому його адресовано? — запитав один із присяжних.
— Адреси немає, — пояснив Білий Кролик. — Тобто нічого не написано зверху. — З цими словами він розгорнув листа і додав: — Це, виявляється, не лист. Це вірші.
— Вони написані рукою підсудного? — поцікавився інший присяжний засідатель.
— Ні, — відповів Білий Кролик, — і саме це найпідозріліше.
(У всіх присяжних засідателів спантеличений вигляд.)
— Він, мабуть, підробив чийсь почерк, — сказав Король.
(Обличчя всіх присяжних прояснилися.)
— Прошу вас, ваша величносте, — промовив Валет, — я не писав цих віршів. Вони не можуть довести, що я їх писав. Унизу немає підпису.
— Якщо ти не поставив підпису, — сказав Король, — це тільки погіршує справу. Ти замишляєш зле, інакше б ти поставив своє ім’я, як належить порядній людині.
Пролунали одностайні оплески, бо це були перші справді розумні слова, сказані Королем за цілий день.
— Це доводить його провину, — промовив Король.
— Це нічого не доводить, — втрутилась Аліса. — Адже ви навіть не знаєте змісту віршів.
— Прочитай їх, — сказав Король.
Білий Кролик одяг окуляри.
— Звідки починати, ваша величносте? — запитав він.
— Починай з початку, — поважно наказав Король, — і читай, поки дійдеш до кінця. Потім зупинишся.
Ось що прочитав Білий Кролик:
Я знаю від них, що ви в неї були
Й сказали про мене йому.
Вважає вона, що я гідний хвали,
Лиш плавать не вмію чому?
Він їм передав, що я не пішов
(Так само гадають і в нас):
Коли вона справу порушить ізнов,
Ніщо не врятує вже вас.
Я дав їй один, вони йому два,
А ви нам, здається, три, —
Всі можуть довести свої права,
Все ясно, хитри не хитри.
Коли ж доведеться мені чи їй
Відповідати за гріх,
То він все одно не втрачає надій,
Що ви не видасте їх.
Ще поки на неї той дур не напав,
Були ви в понятті моїм
Тим муром, який несподівано став
Між нами, між ними й між ним.
Що їй вони любі — йому не кажіть,
Ціну треба знати словам,
До вічного віку секрет бережіть,
Мені лиш відомий та вам.
— Це найважливіше свідчення з усіх, що ми чули досі, — сказав Король, потираючи долоні. — Отже, нехай тепер присяжні...
— Якщо хто-небудь із них розтлумачить цього вірша, — заговорила Аліса (за останні кілька хвилин вона так підросла, що вже не боялася перебивати його), — я дам тому шість пенсів. Я не вірю, що в ньому є хоч крихта глузду.