Выбрать главу

— Що вам відомо в цій справі? — звернувся Король до Аліси.

— Нічого, — відповіла Аліса.

— Зовсім нічого? — допитувався Король.

— Зовсім нічого, — повторила Аліса.

— Це має значення, — заявив Король, повертаючись до присяжних.

Ті вже почали записувати ці слова на дощечках, як Білий Кролик перебив:

— Не має значення, ви хочете сказати, ваша величносте, — сказав він дуже шанобливим голосом. Одночасно він насупився і підморгував Королю.

— Ну, звичайно, я хотів сказати, не має значення, — похапцем погодився Король і тихенько повторював про себе: — Має значення — не має значення, має значення — не має значення, — ніби хотів з’ясувати, що звучить краще.

Дехто з присяжних записав «має значення», інші записали «не має значення». Алісі було все це добре видно, бо вона вже так виросла, що могла зазирнути в грифельні дощечки.

«Проте яка різниця?» — подумала вона.

Цієї миті Король, що деякий час заклопотано писав у своїй записній книжечці, гукнув:

— Тихше! — і прочитав: — Параграф сорок другий. Особи, заввишки з версту і більше, повин­ні залишити зал суду.

Усі поглянули на Алісу.

— В мені не буде версти, — сказала вона.

— Ні, буде! — промовив Король.

— Майже дві версти! — додала Королева.

— Ну, якщо навіть і так, я не вийду, — заявила Аліса. — До речі, це не загальне правило. Ви щойно вигадали його.

— Це найстаріше правило в книжці, — заперечував Король.

— Тоді воно мало бути першим, — сказала Аліса.

Король зблід і швиденько загорнув книжечку.

— Обдумайте ваше рішення, — звернувся він до присяжних засідателів кволим, тремтячим голосом.

— Прошу, ваша величносте, з’явилися нові докази, — сказав Білий Кролик, швидко підстрибнувши. — Цей папірець тільки-но знайшли.

— Що в ньому? — запитав Король.

— Я ще не розгортав його, — відповів Білий Кролик, — але це, здається, лист, написаний підсудним до... до когось.

— Інакше і бути не може, — промовив Король, — хіба що листа адресовано нікому, що, знаєте, нечасто трапляється.

— Кому його адресовано? — запитав один із присяжних.

— Адреси немає, — пояснив Білий Кролик. — Тобто нічого не написано зверху. — З цими словами він розгорнув листа і додав: — Це, виявляється, не лист. Це вірші.

— Вони написані рукою підсудного? — поцікавився інший присяжний засідатель.

— Ні, — відповів Білий Кролик, — і саме це найпідозріліше.

(У всіх присяжних засідателів спантеличений вигляд.)

— Він, мабуть, підробив чийсь почерк, — сказав Король.

(Обличчя всіх присяжних прояснилися.)

— Прошу вас, ваша величносте, — промовив Валет, — я не писав цих віршів. Вони не можуть довести, що я їх писав. Унизу немає підпису.

— Якщо ти не поставив підпису, — сказав Король, — це тільки погіршує справу. Ти замишляєш зле, інакше б ти поставив своє ім’я, як належить порядній людині.

Пролунали одностайні оплески, бо це були перші справді розумні слова, сказані Королем за цілий день.

— Це доводить його провину, — промовив Король.

— Це нічого не доводить, — втрутилась Аліса. — Адже ви навіть не знаєте змісту віршів.

— Прочитай їх, — сказав Король.

Білий Кролик одяг окуляри.

— Звідки починати, ваша величносте? — запитав він.

— Починай з початку, — поважно наказав Король, — і читай, поки дійдеш до кінця. Потім зупинишся.

Ось що прочитав Білий Кролик:

Я знаю від них, що ви в неї були

Й сказали про мене йому.

Вважає вона, що я гідний хвали,

Лиш плавать не вмію чому?

Він їм передав, що я не пішов

(Так само гадають і в нас):

Коли вона справу порушить ізнов,

Ніщо не врятує вже вас.

Я дав їй один, вони йому два,

А ви нам, здається, три, —

Всі можуть довести свої права,

Все ясно, хитри не хитри.

Коли ж доведеться мені чи їй

Відповідати за гріх,

То він все одно не втрачає надій,

Що ви не видасте їх.

Ще поки на неї той дур не напав,

Були ви в понятті моїм

Тим муром, який несподівано став

Між нами, між ними й між ним.

Що їй вони любі — йому не кажіть,

Ціну треба знати словам,

До вічного віку секрет бережіть,

Мені лиш відомий та вам.

— Це найважливіше свідчення з усіх, що ми чули досі, — сказав Король, потираючи долоні. — Отже, нехай тепер присяжні...

— Якщо хто-небудь із них розтлумачить цього вірша, — заговорила Аліса (за останні кілька хвилин вона так підросла, що вже не боялася перебивати його), — я дам тому шість пенсів. Я не вірю, що в ньому є хоч крихта глузду.