«Але в цій кімнаті не так прибрано, як у вітальні», — подумала Аліса, помітивши в каміні серед попелу кілька шахових фігур. Та за мить вона здивовано скрикнула «ох!» і присіла навпочіпки, слідкуючи за ними. Шахові фігури розгулювали парами.
— Ось Червона Королева і Червоний Король, — сказала Аліса (пошепки, побоюючись налякати їх), — а он Білий Король і Біла Королева сидять на крайку совка... Он дві тури ідуть, узявшись за руки... Не думаю, що вони можуть почути мене, — продовжувала вона, нахиляючись ще ближче, — і я майже певна, що вони не бачать мене. Я чомусь певна, що мене не видно...
Тут щось почало пищати на столі позаду Аліси. Це примусило її озирнутися, і вона встигла помітити, що один з білих пішаків перекинувся і став брикати ногами. Вона зацікавлено чекала, що буде далі.
— Це голос моєї доньки! — скрикнула Біла Королева і прожогом кинулася повз Короля, турнувши його в попіл. — Моє золотко, Лілі! Любий котику! — і вона почала відчайдушно дряпатися вгору по камінній решітці.
— Зовсім очманіла! — промовив Король, потираючи носа, якого він забив при падінні. Він мав підстави певною мірою сердитися на Королеву, бо був з голови до ніг у попелі.
Аліса жадала стати їм у пригоді. Оскільки бідолашна Лілі аж корчилася від сліз, вона швиденько схопила Королеву і поставила на стіл поряд з її галасливою донькою.
Королева задихнулася і сіла. Від швидкої подорожі в повітрі їй зовсім забило дух, і кілька хвилин вона була в змозі лише мовчки стискати в обіймах свою маленьку Лілі. Коли вона трошки відхекалася, то гукнула до Білого Короля, що похмуро сидів серед попелу:
— Бережись вулкана!
— Якого вулкана? — запитав Король, стурбовано зазираючи в камін, наче вважав, що там було найбільш підхоже місце для вулкана.
— Того, що... мене... підхопив, — ледве вимовила Королева, бо вона ще не зовсім відхекалася. — Дивись, лізь угору... як завжди... щоб тебе теж, бува, не підхопив вулкан!
Аліса слідкувала, як Білий Король повільно ліз по ґратах, потім нарешті зауважила:
— Ну, знаєте, з такою швидкістю ви нескоро доберетеся до столу. Краще я вам допоможу, згодні? — Але Король не звернув ніякої уваги на її слова. Видно було, що він не міг ні чути, ні бачити її.
Тоді Аліса дуже обережно взяла його і підняла не так швидко, як підіймала Королеву, щоб він не задихнувся. Але, перш ніж поставити на стіл, вона вирішила заодно трошки обмести його, бо він був увесь у попелі.
Опісля вона говорила, що зроду не бачила такого обличчя, як у Короля, коли якась невидима рука підняла його і почала обмітати. Він був занадто приголомшений, щоб кричати, але так вирячив очі та роззявив рота, що в Аліси аж рука затремтіла від сміху і вона мало не випустила його.
— Ой, будь ласка, не кривляйтеся так, мій любий! — вигукнула вона, зовсім забувши, що Король не міг почути її. — Ви так мене розсмішили, що я ледве не випустила вас із рук! І чого ви так роззявили рота? Ви наковтаєтесь попелу!.. Ну, здається, досить, він уже чистий, — додала вона, пригладжуючи йому волосся. Потім поставила його на стіл коло Королеви.
Король зразу ж упав на спину і не ворушився. Аліса трохи злякалася того, що наробила, — і пішла по кімнаті шукати води, щоб побризкати на нього. Проте їй вдалося знайти лише пляшку з чорнилом. Коли вона повернулася з нею, то побачила, що король очумався і вони пошепки розмовляли з Королевою переляканими голосами, але так тихо, що Аліса ледве розбирала слова.
Король говорив:
— Запевняю тебе, люба, я весь похолонув, аж до кінчиків вусів!
На що Королева відповіла:
— У тебе немає ніяких вусів.
— Цю жахливу хвилину, — продовжував Король, — я ніколи, ніколи не забуду!
— Забудеш, — зауважила Королева, — якщо не запишеш напам’ять.
Аліса, страшенно зацікавлена, дивилася, як Король дістав з кишені величезну записну книжку і почав писати. У неї раптом майнула якась думка, і вона вхопилася за кінчик олівця, що стирчав з-за плеча Короля, і почала писати замість нього.
Бідолашний Король мав розгублений і пригнічений вигляд і деякий час мовчки змагався з олівцем. Але Аліса була сильнішою за нього, і нарешті він вимовив задихаючись:
— Моя люба! Мені справді потрібен трохи тонший олівець. З цим я ніяк не дам собі ради. Він пише зовсім не те, що мені треба...
— Що саме? — поцікавилася Королева, зазираючи в книжечку. — (Там Аліса написала: «Білий Король з’їжджає вниз по кочерзі. Він дуже погано втримує рівновагу».) — Це ти так про себе пишеш?