На столі, недалечко від Аліси, лежала книжка. Вона сиділа, слідкуючи за Білим Королем (бо ще трохи побоювалася за нього і тримала пляшку з чорнилом напоготові, на випадок, коли він зомліє знову), і перегортала сторінки книжки, сподіваючись натрапити на що-небудь таке, що зможе прочитати.
«Тут все написано якоюсь невідомою мені мовою», — сказала вона про себе.
Там було написано таке:
узреВ-узруК
.икся ікмивш і ьнежамс вуБ
,івжурк в илиларіпс-илревС
икшасп івашри пилахчиП
.іволод ілурт І
Деякий час вона розгублено дивилася в книжку. Нарешті їй сяйнула блискуча думка.
— О, та це ж задзеркальна книжка, звичайно! Якщо я піднесу її до дзеркала, слова будуть читатися так, як слід!
Ось яку баладу прочитала Аліса:
Був смажень, і швимкі яски.
Сверли-спіралили в кружві,
Пичхали пиршаві псашки
І трулі долові.
«Мій сину, бійсь Курзу-Верзу,
То кусозуб і дряполап!
Не знайся з птицею Зу-Зу
І велезнем Хап-хап!»
Меча-штрича він в руки взяв,
Півдня тропив ворожий слід
І в смужній думі спочивав
Під древом Діодід.
Та раптом чує глушний цвист,
Кругом немов могонь пашить,
В тримучім лісі никне лист —
Курзу-Верзу метить!
Він раз мечем! Він два штричем!
Отак штричаєм ворогів!
Зняв гмію золову з плечей,
Додвому посмішив.
«Ти вбив грозу Курзу-Верзу?
Мій хлопчику, ти чудодець!
«О сплавний день! Стрибай пісень,
Тодімо у ханець!»
Був смажень, і швимкі яски.
Сверли-спіралили в кружві,
Пичхали пиршаві псашки
І трулі долові.
— Здається, вона дуже гарна, — сказала Аліса, коли дочитала баладу, — але її дуже важко зрозуміти! — (Бачите, вона навіть собі не хотіла зізнатися, що нічого не зрозуміла взагалі.) — Моя голова переповнена якимись думками, але я їх не зовсім розумію! Однак хтось убив когось, це, у всякому разі, ясно...
«Ой, лишенько! — подумала Аліса, раптом скочивши на ноги. — Якщо я буду баритися, мені доведеться повернутися через дзеркало додому раніше, ніж я огляну весь дім. Треба спочатку побачити сад!»
За мить вона була за дверима і побігла сходами вниз. Точніше, вона не побігла, а винайшла, як вона говорила, новий спосіб легко і швидко спускатися вниз. Вона просто тримала кінчики пальчиків на поручнях і спокійно летіла вниз, зовсім не торкаючись ногами сходів. Потім вона пролетіла через зал і, мабуть, вилетіла б прямо надвір, якби не вхопилася за одвірок. Їй трохи запаморочилося від такого довгого польоту, тому вона дуже зраділа, що знову йшла власними ногами.
Розділ ІІ. Сад із живими квітами
— Я побачу сад далеко краще, — сказала собі Аліса, — якщо доберуся до вершини он того горба. А ось і стежка, що веде прямо до нього... Мабуть, туди... Ні, вона йде зовсім не прямо. — (Після того як, пройшовши кілька ярдів, вона декілька разів круто завернула.) — Сподіваюсь, що вона приведе мене до горба. Але ця стежка так дивно покручена! Вона швидше нагадує штопор, а не стежку. Ну, цей поворот, гадаю, веде до горба... Ні! Він веде назад, прямо до будинку! Що ж, спробую піти інакше.
Вона так і зробила. Але що вона не робила, скільки не блукала, звертаючи у всі боки, щоразу поверталася назад до будинку. Одного разу навіть, звернувши надто рвучко, вона наскочила прямо на будинок.
— Про це не може бути й мови, — сказала Аліса, подивившись на будинок і вдаючи, що сперечається з ним, — я ще не збираюсь входити в дім. Я знаю, що там доведеться повертатися додому крізь дзеркало, а це буде означати кінець усіх моїх пригод!
Вона рішуче одвернулася від будинку і знову пішла стежкою, вирішивши простувати вперед, доки не дійде до горба. Кілька хвилин все ішло гаразд, і вона саме почала:
— Ну, нарешті я попаду туди... — як стежка раптом звернула і вибігла (так опісля описувала це Аліса) прямо до дверей будинку.
— Ох, куди це діло годиться! — скрикнула Аліса. — Що це за дім такий, весь час він стирчить на дорозі! Весь час.
А горб між тим висився перед очима. Нічого не зробиш, треба було знову йти. Цього разу вона надибала на велику клумбу з квітами, обсаджену стокротками. Посеред клумби росла плакуча верба.
— О Півнику! — промовила Аліса, звертаючись до одної з квіток, що граційно похитувалися від вітру. — Якби ти вмів розмовляти!
— Ми вміємо розмовляти, — відповів Півник, — коли є з ким говорити.