Та це не була звичайна бджола, це був слон, як Аліса незабаром переконалася. Від цієї думки у неї навіть дух забило.
«Які ж величезні повинні бути тут квітки! — подумала вона далі. — Немов будинки без даху, поставлені на стеблину! А скільки ж меду вони добувають! Мабуть, треба піти туди і... Ні, краще поки не йти, — продовжувала вона і зупинилася, ледве почала збігати з горба. Вона намагалася знайти виправдання своїй раптовій несміливості. — Не можна ж іти до них без добрячого довгого дрючка, щоб розганяти їх... От буде сміху, коли вдома мене запитають, чи сподобалася мені прогулянка. Я скажу: “О, дуже сподобалася, — (Тут вона труснула головою, як робила завжди.) — але було так спекотно і так багато куряви, і так докучали слони!”»
— Гадаю, краще спуститися з горба іншою стежкою, — сказала вона згодом. — Слонів можна відвідати і пізніше. А крім того, мені дуже кортить попасти в Третій квадрат.
Знайшовши таке виправдання собі, вона збігла з горба і перескочила через перший з шести струмочків.
***
— Ваші квитки, будь ласка! — сказав Кондуктор, просовуючи голову у вікно.
Усі негайно показали квитки. Пасажири були майже таких самих розмірів, як люди. Вагон був набитий битком.
— Ну ж бо! Показуй свій квиток, дівчинко! — продовжував Кондуктор, сердито дивлячись на Алісу.
Багато голосів закричали разом («Наче хором співають», —подумала Аліса):
— Не гай, дівчинко, його дорогоцінного часу! Кожна хвилина у нього варта тисячі фунтів!
— Боюсь, що в мене немає квитка, — сказала Аліса зляканим голосом. — Там, звідки я прийшла, не було каси.
Хор голосів підхопив:
— Там, де вона була, немає місця для каси. Один дюйм землі коштує там тисячу фунтів.
— Не виправдовуйся, — мовив Кондуктор, — ти зобов’язана була купити квиток у машиніста.
Знову хор голосів підхопив:
— У того, що веде поїзд. Навіть краплина диму варта тисячі фунтів!
Аліса подумала: «Не варто розмовляти».
Голоси цього разу не приєдналися, оскільки вона промовчала, але, на превеликий її подив, усі вони думали хором (сподіваюсь, ви розумієте, що означає думати хором. Признаюся, що я не розумію).
«Краще не говорити нічого: кожне слово варте тисячі фунтів!»
«Мені сьогодні присниться тисяча фунтів, я певна!» — подумала Аліса.
Увесь цей час Кондуктор розглядав її, спочатку в телескоп, потім в мікроскоп і, нарешті, в бінокль. Тоді він заявив:
— Ти їдеш не в тому напрямі, — зачинив вікно і пішов собі.
— Така мала дівчинка, — сказав джентльмен, що сидів напроти (він був загорнутий у білий папір), — повинна знати, у якому напрямі вона їде, навіть якщо не знає, як її звуть!
Цап, що сидів поруч з джентльменом у білому, заплющив очі і сказав голосно:
— Вона повинна знати дорогу до каси, якщо навіть не знає абетки.
Поряд з Цапом сидів Жук (узагалі вагон був набитий найдивовижнішими пасажирами). Оскільки, як видно, вони говорили по черзі, Жук сказав:
— Її треба послати звідси багажем!
Алісі не видно було, хто сидів за Жуком, але звідти почувся хрипкий голос:
— Пересядь на інший... — сказав він і замовк, наче вдавився.
«Який голос хрипкий, наче хріп кінь», — подумала Аліса.
Тонюсінький голосок над самим її вухом пропищав:
— Ти можеш на цьому побудувати каламбур — «хрипкий» і «хріп кінь», розумієш.
Потім здалеку почувся дуже лагідний голос:
— Тільки, розумієте, треба надписати: «Обережно! Тендітна річ...»
Інші голоси продовжували («Скільки їх тут є!» — подумала Аліса) давати поради:
— Її треба надіслати поштою, у неї ж є голова...
— Її треба надіслати телеграфною посилкою...
— Хай вона тепер сама тягне поїзд... — і так далі.
Але джентльмен у білому нахилився і шепнув їй на вухо:
— Не звертай уваги на те, що вони там базікають, моя люба, але на кожній зупинці поїзда купуй зворотний квиток.
— От іще! Не буду! — заявила Аліса роздратовано. — Я не маю нічого спільного з цією залізничною подорожжю... Я щойно була в лісі... І я так хочу повернутися туди!
— Ти можеш на цьому побудувати жарт, — сказав тоненький голосок над її вухом, — що-небудь про «хочу-охоче», розумієш.
— Одчепися, — сказала Аліса, марно прагнучи з’ясувати, звідки іде цей голос. — Якщо ти так любиш жарти, чому сам їх не вигадуєш?
Голосочок глибоко зітхнув. Це було, без сумніву, гірке зітхання, і Аліса сказала б що-небудь на втіху, «якби тільки воно зітхало, як всі», подумала вона. Але це було на диво тихеньке зітхання. Вона б його і зовсім не почула, якби воно не лунало біля самісінького її вуха. І воно так лоскотало їй у вусі, що вона зовсім забула про горе маленького створіння.