— Я знаю, що ти друг, — продовжував голосок, — давній і вірний друг. І ти не скривдиш мене, хоч я й комаха.
— Яка комаха? — занепокоєно поцікавилася Аліса. Насправді їй хотілося знати, чи вона жалить, але вважала, що буде нечемно з її боку запитувати про це.
— Що значить ти не... — почав голосочок, але його заглушив пронизливий гудок паровоза. Усі схвильовано скочили на ноги, і Аліса разом з ними.
Кінь, що висунув голову в вікно, спокійно повернувся на місце і пояснив:
— Це лише струмок, через який треба перестрибнути.
Це пояснення, здавалося, всіх задовольнило, але Алісу непокоїла навіть думка про те, що поїзд буде стрибати.
«Однак добре хоч те, що ми потрапимо в Четвертий квадрат», — сказала вона собі. За мить вона відчула, що поїзд злетів у повітря. З переляку вона вхопилася за те, що трапилося під руку. Це, виявилося, була цапова борода.
***
Але борода від її дотику наче розтала, і Аліса побачила, що спокійно сидить під деревом. Комар (саме з цією комахою вона розмовляла) гойдався на гілці у неї над головою й обмахував її своїми крильцями.
Це був, очевидячки, дуже великий Комар.
«Завбільшки з курча», — подумала Аліса. Але вона не боялася його, після того як вони так довго розмовляли між собою.
— Значить, ти не любиш комах? — продовжував Комар спокійно, ніби нічого не трапилося.
— Мені подобаються ті, що вміють розмовляти, — сказала Аліса. — Але там, де я живу, вони ніколи не розмовляють.
— З якими комахами ти водишся там, де ти живеш? — поцікавився Комар.
— Я взагалі не воджуся з комахами, — пояснила Аліса, — бо я їх боюся, особливо великих. Але я можу розповісти тобі, як кого звати.
— Вони, звичайно, озиваються на своє ім’я? — недбало зауважив Комар.
— Я не чула про це.
— Нащо ж тоді їм потрібне ім’я, — сказав Комар, — якщо вони не озиваються на нього?
— Їм, може, і не потрібне, — промовила Аліса, — але я гадаю, що воно потрібне людям, які дають їм назви. Інакше нащо тоді речі мають назви взагалі?
— Не знаю, — відповів Комар. — Там далі, он у тому лісі, ніщо не має назв. Однак перелічуй назви комах, ти гаєш час.
— Ну, у нас є Коник, — почала Аліса перелічувати на пальцях.
— Зрозуміло, — сказав Комар. — Он на тому кущі, дивись, сидить Коник-Гойдалка. Він зроблений з дерева і гойдається на гілках.
— А що він їсть? — запитала Аліса, дуже здивована.
— Сік і тирсу, — пояснив Комар. — Продовжуй про комах.
Аліса страшенно зацікавлено зиркнула на Коника-Гойдалку і вирішила, що того недавно пофарбували, такий він був яскравий і липкий. Потім вона продовжувала:
— Крім того, у нас є Бабки.
— Поглянь на гілку над твоєю головою, — промовив Комар. — Ти побачиш там Різдвяну Бабку. У неї черевце — пиріг з ізюмом, крильця з гостролисту, а голівка горить у ромі.
— А що вона їсть? — поцікавилася знову Аліса.
— Солодку пшеничну кашу і пироги з начинкою, — відповів Комар. — А моститься вона в торбі Діда Мороза.
— Крім того, у нас є Хрущі, — провадила Аліса після того, як подивилася на комаху, у якої горіла голівка, і думала про себе: «Може, комахи так люблять летіти на вогонь тому, що хочуть стати Різдвяними Бабками!»
— Он у тебе під ногами повзе, — сказав Комар (Аліса злякано відступила), — Хрущик. У нього крила — тоненькі шматки хліба з маслом, черевце — шкуринка, а голова — головка цукру.
— А що він їсть?
— Чай з вершками.
У Аліси майнула нова думка.
— А коли не буде чаю з вершками? — висловила вона свою догадку.
— Тоді, звичайно, він загине.
— А це ж буває часто, — зазначила Аліса замислено.
— Раз у раз, — сказав Комар.
Після цього Аліса кілька хвилин мовчала, роздумуючи, Комар тим часом розважався, кружляючи у неї над головою. Нарешті він сів і сказав:
— Гадаю, що ти не хочеш залишитися без ім’я?
— Справді, не хочу, — занепокоєно відповіла Аліса.
— Не знаю, — продовжував Комар безтурботно. — Тільки уяви собі, як зручно буде, коли тобі вдасться повернутися додому без нього! Наприклад, твоя гувернантка хоче покликати тебе готувати уроки. Вона гукне: «Іди сюди...» — а далі нікуди, бо не знатиме, як тебе кликати. Ти, звичайно, зовсім не зобов’язана іти, розумієш.
— Я певна, що з цього нічого не вийде, — сказала Аліса. — Гувернантка нізащо не пропустить уроків через це. Якщо вона не зможе пригадати моє ім’я, вона покличе: «Годі, міс!» Так називають мене слуги.