«Як мені це вдалося? — думала вона. — Я, мабуть, знову роблюся маленькою». Вона підвелася і підійшла до столика, щоб примірятися до нього, і переконалася, що була приблизно футів два заввишки і швидко продовжувала зменшуватися. Вона скоро здогадалася, що причиною цьому було віяло, яке вона тримала в руках, тому похапцем відкинула його геть, своєчасно врятувавши себе від цілковитого зникнення.
— Я була на волосинку від загибелі, — сказала Аліса, страшенно налякана раптовою зміною, яка з нею сталася, але дуже задоволена, що була ще жива. — А тепер до саду! — І вона хутко побігла до дверцят. Та ба! Дверцята знову були замкнені, а золотий ключик, як і раніше, лежав на скляному столі.
«Дожилася, — думала бідолашна дитина, — я ще ніколи не була такою малесенькою! Справи дуже погані, дуже!»
Цієї миті вона посковзнулась і... шубовсть! опинилася по самісіньку шию в солоній воді. Спершу в неї майнула думка, що вона впала в море.
— У такому разі, я зможу повернутися залізницею, — промовила вона. (Аліса була коло моря всього раз у житті, і в неї склалося враження, що, де б ви не побували на морських узбережжях Англії, ви скрізь знайдете там багато кабін для роздягання, дітей, що копирсаються в піску дерев’яними лопаточками, ряд будинків з мебльованими кімнатами, а за ними — залізничну станцію.) Проте вона швидко переконалася, що знаходиться в калюжі сліз, виплаканих нею тоді, коли вона сягала дев’яти футів заввишки.
— Не треба було так рюмсати, — картала себе Аліса, плаваючи в калюжі й намагаючись вибратися звідти. — Тепер я, чого доброго, втоплюся у власних сльозах. Це буде справді безглуздо! Проте сьогодні все безглузде.
Тут вона почула, що поблизу хтось хлюпочеться в калюжі, і підпливла ближче, щоб роздивитися, хто там. Спочатку їй здалося, що то був морж або гіпопотам. Та, пригадавши, якою маленькою була сама, вона скоро зрозуміла, що перед нею була звичайнісінька миша, яка також посковзнулася у воду.
«Чи варто, — роздумувала Аліса, — озиватися до цієї миші? Тут все таке незвичайне, тому цілком можливо, що вона вміє розмовляти. У всякому разі, спробувати не завадить».
Отже, вона почала:
— О Мишо, чи ви не знаєте, як вибратися з цієї калюжі? Я вже втомилася плавати тут, о Мишо! — (Аліса гадала, що, може, саме так треба звертатися до мишей. Ніколи раніше їй не доводилося робити цього, але вона пригадала, що читала таке в латинській граматиці свого брата: «Миша — миші — мишу — о мишо!»)
Миша запитливо зиркнула на неї і, здавалося, підморгнула своїм маленьким оком, але нічого не відповіла.
«Мабуть, вона не розуміє англійської мови, — подумала Аліса. — Можливо, це французька миша, що прибула сюди з Вільгельмом Завойовником... — (Хоч Аліса і знала історію, вона не дуже чітко уявляла, як давно відбувалися певні події.)
Отже, вона почала знову:
— Оùest ma chatte? (Де моя кішка?)
Це було перше речення з її французького підручника. Миша раптом мало не вискочила з води і, здавалося, аж затрусилася від переляку.
— О, пробачте! — поквапливо вигукнула Аліса, боячись, що вразила почуття бідолашного звірятка. — Я зовсім забула, що ви не любите кішок.
— Не люблю кішок! — гнівно пропищала Миша. — А ти б на моєму місці любила кішок?
— М-м-м... мабуть, ні, — відповіла Аліса лагідно. — Не сердьтеся на мене. Проте мені б хотілося показати вам нашу кішку Діну: ви б полюбили кішок, якби могли побачити її. Це така мила, спокійна кішечка, — продовжувала Аліса майже про себе, ліниво плаваючи по калюжі, — вона так гарно мурчить, коли, сидячи коло каміна, облизує лапки і вмивається... І така гарненька і м’якенька, з нею так приємно гратися... А як ловить мишей!.. Ой! Пробачте! — знову вигукнула Аліса, бо цього разу в Миші аж шерсть стала дибки, і, певна річ, вона, мабуть, справді образилась. — Ми не будемо більше говорити про Діну, якщо ви проти.
— Ми! Ну, знаєте! — скрикнула Миша, що тремтіла аж до кінчика хвоста. — Як же, потрібно мені говорити про неї! Ми, миші, завжди ненавиділи кішок: гидкі, підлі, брутальні створіння! Не нагадуйте мені про них більше!
— Я не буду, повірте! — запевнила Аліса, поспішаючи змінити тему розмови. — А ви... ви... любите... собак? — Оскільки Миша не відповідала, Аліса продовжувала гаряче: — Недалечко від нас є така гарненька собачка, мені б хотілося показати її вам. Маленький тер’єр з блискучими очима, розумієте, і з... о! з такою довгою кучерявою рудою шерстю! Він уміє ловити речі на льоту, сидіти на задніх лапках, випрошуючи поїсти, і чого тільки він не вміє, я не можу пригадати навіть половини! Його господар, фермер, розумієте, запевняє, що це дуже корисний собака, він коштує сто фунтів! Там такий, що давить усіх пацюків і... ой лишенько! — сумно вигукнула Аліса. — Боюся, що я знов образила її!