— Ну, якщо вона скаже лише «Годі, міс» і нічого не додасть, — зауважив Комар, — ти можеш ухилитися від уроків. Ніби ти не зрозуміла, що саме «годі». Це жарт. Мені хочеться, щоб ти утнула його.
— Чому вам хочеться, щоб я утнула його? — запитала Аліса. — Це поганий жарт.
Комар лише важко зітхнув, і дві сльози скотилися по його щоках.
— Вам не слід вигадувати жарти, — сказала Аліса, — якщо вони так вражають вас.
Знов почулося сумне зітхання. Цього разу, здавалося, Комар вклав самого себе в зітхання, бо, коли Аліса подивилася на гілку, там не було нікого. Вона вже змерзла, сидячи так довго нерухомо, тому підвелася і пішла.
Незабаром вона вийшла на галявину, за якою починався ліс. Це був надзвичайно похмурий ліс, і Аліса побоювалася ввійти в нього. Проте, трошки подумавши, вона вирішила іти далі.
«Я нізащо не хочу іти назад», — подумала вона. А це був єдиний шлях до Восьмого квадрата.
— Це, мабуть, той ліс, — задумливо сказала Аліса, — де речі не мають назв. Цікаво, що станеться з моїм ім’ям, коли я зайду в ліс? Мені не хочеться залишитися без нього. Адже тоді доведеться давати мені нове ім’я, і я певна, що воно буде жахливе. Але як буде смішно розшукувати створіння, яке дістане моє ім’я! Це, розумієте, нагадує оголошення про загублених собак: «Відгукується на ім’я “Швидкий”, в мідному нашийникові...» Лише уявіть собі, доведеться гукати всіх «Аліса!» — доки хтось не обізветься! Проте, якщо у них є розум, вони взагалі не обізвуться.
Перебираючи все це в думках, вона підійшла до лісу. Це був темний прохолодний гай.
— Хай там як, дуже приємно, — сказала вона, коли ступила під тінь дерев, — після такої спеки опинитися під... під... чим? — продовжувала вона, дуже стурбована тим, що не могла пригадати потрібного слова. — Я хочу сказати, опинитися під... під... під... цим, розумієте! — і вона поклала руку на стовбур дерева. — Як же це називається? Чи воно не має назви?.. Ну, звичайно, не має!
Вона мить постояла мовчки, роздумуючи. Потім раптом почала знову:
— Отже, це трапилося все ж таки! Як же мене звуть? Спробую пригадати. Мушу! — Але її рішучість мало допомогла. Після довгих роздумів вона змогла сказати лише: — Л, я знаю, моє ім’я починається з Л!
Тут з лісу вийшов молодий Олень. Він дивився на Алісу великими лагідними очима, але зовсім не боявся її.
— Іди сюди! Іди сюди! — промовила Аліса і простягла руку, щоб погладити його. Але Олень трохи відскочив і продовжував дивитися на неї.
— Як тебе звати? — нарешті заговорив Олень. І який ніжний і ласкавий голос був у нього!
«Якби я сама знала!» — подумала бідолашна Аліса. Вона сумно відповіла:
— Зараз ніяк.
— Подумай ще раз, — порадив Олень. — Так не годиться.
Аліса подумала, але з цього нічого не вийшло.
— Будь ласка, скажіть, як вас звати? — несміло промовила вона. — Можливо, це допоможе мені.
— Я скажу тобі, коли ми відійдемо трохи далі, — сказав Олень. — Тут я не можу пригадати.
І ось вони пішли лісом. Аліса ніжно обняла Оленя за м’яку шию. Так вони дійшли до іншої галявини. Тут Олень раптом підскочив і звільнився від обіймів Аліси.
— Я Олень! — гукнув він радісним голосом. — Ой лишенько! Ти людська дитина! — У його чудових темних очах майнув жах, і наступної хвилини він стрімголов помчав геть.
Аліса дивилася йому вслід, ладна заплакати від досади, що її маленький супутник так раптово зник.
— Але тепер я знаю своє ім’я, — сказала вона. — Це трохи втішає мене. Аліса... Аліса... Більше я його не забуду. А зараз за якою з цих стрілок мені слід іти, цікаво?
На це запитання неважко було відповісти, бо була лише одна дорога через ліс і обидві стрілки вказували на неї.
— Я з’ясую це, — сказала Аліса собі, — коли дорога розділиться і вони будуть вказувати різні напрями.
Але цього, здавалося, ніколи не трапиться. Вона ішла далі і далі, дуже довго, але щоразу, коли дорога роздвоювалася, обидві стрілки вказували той самий шлях. На одній з них був напис «До Близнюка», на другій — «До Близняка».
— Мабуть, — нарешті вирішила Аліса, — вони живуть в одному будинку. Як я не подумала про це раніше... Але я не можу затримуватися у них. Я лише зайду, привітаюсь і запитаю, як вийти з лісу. Тільки б дістатися до Восьмого квадрата завидна!
Вона все йшла, розмовляючи сама з собою, доки, круто звернувши, не наткнулася на двох маленьких товстунів. Вона побачила їх так несподівано, що злякано відсахнулася. Але за мить оволоділа собою, певна, що це, мабуть, двійники.