— Життя навпаки! — повторила страшенно здивована Аліса. — Я ніколи не чула про таке!
— ...але воно має ту велику перевагу, що пам’ять діє у двох напрямах.
— Я знаю напевне, що моя пам’ять діє лише в одному напрямі, — зауважила Аліса. — Я не здатна пригадати речей, які ще не трапилися.
— Погана та пам’ять, яка пригадує лише минуле, — проголосила Королева.
— А що ви пригадуєте найкраще? — насмілилася запитати Аліса.
— О, те, що трапиться через тиждень, — відповіла Королева недбало. — Наприклад, — провадила вона, прикладаючи великий шматок пластиру до пальця, — візьмемо гінця Короля. Він зараз відбуває покарання у в’язниці, а суд почнеться лише наступної середи. Ну, а злочин він, звичайно, вчинить тільки після всього цього.
— А що, коли він зовсім не вчинить злочину? — домагалася Аліса.
— То й так буде, — відповіла Королева, прив’язуючи клаптем стрічки пластир до пальця.
Аліса відчула, що тут важко заперечити.
— Взагалі, звичайно, так буде краще, — погодилася вона. — Але йому не буде краще від того, що його покарають.
— Отут ти помиляєшся, — сказала Королева. — Тебе коли-небудь карали?
— Тільки за провини! — промовила Аліса.
— Так, але після цього ти робилася кращою, я певна! — з тріумфом заявила Королева.
— Так, але за мною була провина, за яку мене карали, — доводила Аліса. — Це велика різниця.
— Але якби ти не мала провини, — пояснювала Королева, — було б ще краще. Краще, краще, кра... а... а!
З кожним «краще» вона підвищувала голос і нарешті почала верещати.
Аліса саме почала говорити:
— Тут якась помилка...
Але Королева так голосно верещала, що Аліса мусила обірвати своє речення.
— Ой-ой-ой! — репетувала Королева, махаючи рукою, наче хотіла одкинути її зовсім. — У мене з пальця йде кров! Ой-ой-ой-ой!
Її верещання було таке схоже на свисток паровоза, що Алісі довелося затулити вуха.
— Що сталося? — запитала Аліса, коли Королева на якусь мить затихла. — Ви вкололи пальця?
— Я ще не вколола його, — відповіла Королева, — але скоро вколю... Ой-ой-ой!
— Коли ви збираєтесь уколотись? — запитала Аліса, якій дуже хотілося сміятися.
— Коли буду пришпилювати хустку, — буркнула бідолашна Королева. — Брошка зараз розстебнеться. Ой-ой! — Коли вона говорила це, брошка розстебнулася, і Королева люто вчепилася в неї, намагаючись застебнути.
— Обережно! — крикнула Аліса. — Ви зовсім погнули її. — І вона схопила брошку. Але надто пізно: шпилька вислизнула і вп’ялася в палець Королеви.
— От і кров, бачиш, — з посмішкою звернулася Королева до Аліси. — Тепер ти розумієш, як у нас ідуть справи.
— Але чому ж ви не кричите? — запитала Аліса, збираючись знову затулити вуха.
— Нащо? Я вже накричалася, — відповіла Королева. — Нема причини починати все спочатку!
— Мабуть, ворон полетів собі, — сказала Аліса. — Я рада, що він полетів. А то я вже думала, що надходить ніч.
— Якби то я вміла радіти! — зітхнула Королева. — Але я не знаю, як воно робиться. Ти, мабуть, дуже щаслива, якщо можеш, живучи в цьому лісі, радіти, коли тобі заманеться.
— Тільки тут якось дуже непривітно, — сумно промовила Аліса. Від згадки про свою самотність у Аліси виступили сльози на очах.
— Ну, годі, годі! — вигукнула бідна Королева і заломила у відчаї руки. — Подумай, яка ти велика. Подумай, яку відстань ти сьогодні пройшла. Подумай, котра година. Подумай про що завгодно, але не плач.
Аліса не змогла стримати сміх, хоч сльози блищали у неї на очах.
— А вам удається стримувати сльози, коли ви думаєте про щось? — запитала вона.
— Тільки так і можна їх стримати, — твердо заявила Королева. — Не можна робити дві роботи одночасно, розумієш. Давай хоча б подумаємо про твій вік. Скільки тобі років?
— Сім з половиною, рівно.
— Ти можеш не додавати «рівно», — зауважила Королева. — Я й так повірю. Зараз ти повинна повірити тому, що скажу я. Мені сто один рік, п’ять місяців і один день.
— Мені щось не віриться, — сказала Аліса.
— Не віриться? — зі співчуттям запитала Королева. — А ти спробуй повірити: глибоко вдихни і заплющ очі.
Аліса засміялася.
— Не варто пробувати, — сказала вона, — ніхто не може вірити неможливим речам.
— Просто у тебе малий досвід, — зауважила Королева. — Коли я була твоїх років, я займалася цим півгодини щодня. Та де там, я іноді до сніданку могла повірити у шість неможливих речей... Знову хустка злетіла!
Коли вона говорила, брошка знову розстебнулася і раптовий порив вітру шпурнув хустку Королеви на другий бік струмка. Королева розкинула руки і полетіла слідом. Цього разу їй вдалося зловити хустку самій.