— Як я можу зупинити його? — зауважила Вівця. — Якщо ти не будеш гребти, він сам зупиниться.
Отже, човен тихесенько поплив за водою, доки не опинився серед очерету. Аліса старанно закотила рукавчики і по лікті опустила рученята у воду, щоб зірвати довші стеблини. На час вона забула про Вівцю і про плетення й так перехилилася через край човна, що кінчики її розпатланого волосся вмочилися у воду. З блискучими жадібними очима вона рвала копиці чудового пахучого очерету.
— Аби тільки човен не перекинувся! — говорила вона собі. — Ой, яка чудова квітка! Але я не дістану до неї.
Її навіть трошки сердило («Ніби навмисне», — думала вона) те, що, хоч вона і встигала, пропливаючи в човні, нарвати багато чудових квіток, найкращих ніяк не вдавалося дістати.
— Найкращі квітки чомусь весь час не дістати, — нарешті поскаржилася вона, зітхаючи над тим, що впертий очерет росте так далеко.
Після цього вона повернулася на своє місце. Щоки в неї палали, з волосся й рук капала вода. Вона почала складати свої щойно надбані скарби. Тієї миті для неї не мало значення те, що очерет починав в’янути і втрачати запах та красу, ледве вона зривала його. Навіть справжній пахучий очерет, ви знаєте, живе дуже недовго. А цей очерет зі сну, що копицями лежав біля її ніг, розтавав, як сніг. Та цього Аліса, мабуть, і не помічала, так багато цікавих речей навкруги привертало її увагу.
Вони пропливли невелику відстань, як раптом одне весло застряло у воді й ніяк не хотіло витягатися з неї (так Аліса говорила про це опісля). Краєм весло зачепило її за підборіддя і, хоч бідна Аліса і скрикнула кілька разів: «Ой, ой, ой!» — збило її з сидіння і повалило на копицю очерету.
Але вона анітрошки не забилася і швидко підвелася. Вівця ні на мить не припиняла плести, ніби нічого не трапилося.
— Ти зловила гарного ляща! — зауважила вона, коли Аліса сіла на своє місце. Вона з полегшенням переконалася, що знову в човні.
— Справді? Я не бачила його, — сказала Аліса, крадькома зиркаючи через край човна в темну воду. — Шкода, що він утік... Мені так хочеться взяти з собою додому маленького лящика! — Але Вівця лише зневажливо засміялася і продовжувала плести.
— А тут багато лящів? — поцікавилася Аліса.
— І лящів, і чого завгодно, — відповіла Вівця. — Вибір багатий, тільки вибирай. Ну, то що ти хочеш купити?
— Купити! — луною повторила Аліса, напівздивовано і напівзлякано, бо весла миттю кудись зникли і вона знову опинилася в темній крамничці.
— Мені б хотілося купити яєчко, коли ваша ласка, — несміливо сказала вона. — Скільки коштує?
— П’ять пенсів і один фартинг за одне, два пенси за два, — відповіла Вівця.
— Виходить, два коштують дешевше, ніж одне? — запитала здивована Аліса, дістаючи гаманця.
— Якщо ти купуєш два яєчка, ти повинна з’їсти їх, — сказала Вівця.
— Тоді дайте мені одне, будь ласка, — попрохала Аліса, кладучи гроші на прилавок. Про себе вона подумала: «Може, вони, знаєте, несвіжі».
Вівця взяла гроші і сховала їх у шухляду. Потім сказала:
— Я ніколи не подаю покупцям куплене. Це не годиться. Візьми сама.
Сказавши це, вона пішла в інший куток крамниці і поклала яйце на полицю.
«Не знаю, чому це не годиться? — думала Аліса, ледве пробираючись поміж столів і стільців, бо в кутку крамниці було дуже темно. — Чим далі я йду, тим далі від мене яйце. Що це, стілець? Але ж на ньому гілля! Як дивно, що тут ростуть дерева! А он, без сумніву, струмочок! Ніколи я не бачила такої чудернацької крамниці!»
Вона йшла далі й на кожному кроці все більше дивувалася, бо, до чого б вона не наблизилася, все тієї ж миті перетворювалося на дерева. Вона вже вирішила, що і з яєчком станеться те саме.
Розділ VI. Хитун-Бовтун
Проте яєчко лише побільшало і стало схожим на людину. Коли Аліса опинилась за кілька ярдів від нього, то побачила, що у нього були очі, ніс і рот. А коли вона підійшла зовсім близько, то переконалася, що це був не хто інший, як Хитун-Бовтун.
— Авжеж, це він! Я в цьому так впевнена, наче його ім’я написане у нього на лобі!
На такому величезному лобі, звичайно, його ім’я можна було написати сто разів. Хитун-Бовтун сидів, підібгавши по-турецькому ноги, на вершечку високої стіни. Стіна була така вузенька, що Алісу навіть дивувало, як він примудряється всидіти на ній. Та він пильно дивився в інший бік і зовсім не звертав на неї уваги; вона вже подумала, що, може, це просто опудало.
— Але до чого він схожий на яйце, — сказала вона вголос. Дівчинка стояла, розставивши руки, щоб зловити його, бо боялася, що він може щомиті впасти.