— Я хочу сказати, — пояснила вона, — що ніхто не може сам собі встановити вік.
— Сам, може, і ні, — мовив Хитун-Бовтун, — але вдвох можна. При належній допомозі ти могла зупинитися на семи роках.
— Який у вас чудовий пасок! — раптом зауважила Аліса. (Вона подумала, що вже годі розмовляти про вік. Якщо вони мають по черзі вибирати тему, то настала її черга.) — Тобто, — поправила вона себе, подумавши, — чудова краватка, хотіла я сказати... Ні, я маю на увазі пасок... Пробачте, будь ласка! — додала вона злякано, бо Хитун-Бовтун мав надміру ображений вигляд і вона почала шкодувати, що обрала саме цю тему для розмови.
«Якби я знала, — подумала вона, — де в нього шия, а де стан».
Видно було, що Хитун-Бовтун дуже сердиться, хоч він і мовчав кілька хвилин. Коли він, нарешті, заговорив, це було глухе ричання.
— Це дуже... неприємно... — нарешті видушив він, — коли людина не вміє відрізнити краватку від паска.
— Я знаю, що з мого боку це справжнє неуцтво, — промовила Аліса таким покірним голосом, що Хитун-Бовтун подобрішав.
— Це краватка, дитино, і дуже гарна, ти правду кажеш. Це подарунок Білого Короля і Королеви. У тім-то й сила!
— Та невже? — вигукнула Аліса, дуже задоволена тим, що зрештою вона обрала гарну тему для розмови...
— Вони дали її мені, — замислено продовжував Хитун-Бовтун, закидаючи ногу на ногу і обхопивши коліно руками, — вони дали її мені... як подарунок не до дня народження.
— Пробачте, — розгублено мовила Аліса.
— Я не образився, — відповів Хитун-Бовтун.
— Я хотіла запитати, що таке подарунок не до дня народження?
— Ну, звичайно, подарунок, який одержують не в день народження!
Аліса трохи подумала.
— Мені більше подобаються подарунки до дня народження, — сказала вона нарешті.
— Ти сама не розумієш, що говориш! — вигукнув Хитун-Бовтун. — Скільки днів має рік?
— Триста шістдесят п’ять, — відповіла Аліса.
— А скільки в тебе днів народження?
— Один.
— Якщо відняти один від трьохсот шістдесяти п’яти, скільки залишиться?
— Триста шістдесят чотири, звичайно.
Хитун-Бовтун був не зовсім певен у цьому.
— Перевірмо на папері, — сказав він.
Аліса не могла втримати посмішку, коли діставала записну книжечку і писала приклад:
365
– 1
364
Хитун-Бовтун узяв записну книжку, уважно подивився в неї.
— Здається, правильно... — почав він.
— Але ви тримаєте її догори ногами, — перебила його Аліса.
— А й справді! — весело погодився Хитун-Бовтун, коли Аліса перевернула книжку. — А я ще подумав, чого вона така чудна! Як я вже сказав, приклад, здається, розв’язано правильно... У мене зараз немає часу уважно проглянути його. Як бачиш, залишається триста шістдесят чотири дні, в які ти можеш одержувати подарунки не до дня народження.
— Без сумніву, — погодилася Аліса.
— І лише один для подарунка до дня народження, розумієш. Хіба це не слава?
— Не знаю, що ви розумієте під «славою», — сказала Аліса.
Хитун-Бовтун зневажливо усміхнувся.
— Звичайно, ти не можеш цього знати, доки я не поясню тобі. Я розумію під цим, що це для тебе вбивчий доказ!
— Але «слава» не означає «вбивчий доказ», — заперечила Аліса.
— Коли я вживаю слово, — мовив Хитун-Бовтун гордовито, — воно означає саме те, що мені треба... Не більше і не менше.
— Питання в тому, — промовила Аліса, — чи ви здатні надати словам так багато різноманітних значень.
— Питання в тому, — сказав Хитун-Бовтун, — хто буде господарем становища... От і все.
Аліса була надто приголомшена, щоб говорити. За хвилину Хитун-Бовтун знову почав:
— Вони бувають з характером, оці слова... Особливо дієслова, вони страшенно зарозумілі... З прикметниками можна робити що завгодно, але з дієсловами — ні... Проте я добре справляюся з багатьма з них! Непроглядність! От що я тобі скажу!
— Будь ласка, чи не скажете ви мені, — промовила Аліса, — що це значить?
— Ось зараз ти говориш, як належить розумній дівчинці, — втішено мовив Хитун-Бовтун. — Говорячи «непроглядність», я мав на увазі, що з нас уже годі цієї теми. Краще розкажи, що ти хочеш робити далі. Адже, гадаю, ти не думаєш залишитися тут на все життя?
— Ви вкладаєте в одне слово занадто багато змісту, — замислено промовила Аліса.
— Коли я примушую слово виконувати таку велику роботу, — пояснив Хитун-Бовтун, — я йому завжди плачу додатково.
— О! — вигукнула Аліса. Від здивування вона неспроможна була сказати щось інше.
— Ти зможеш побачити їх у суботу ввечері, — продовжував Хитун-Бовтун, — коли вони прийдуть по платню.