І признаюся щиро вам —
Із цього я живу».
Та я придумував якраз,
Як вуса зеленить
І як би віяло зробить,
Щоб добре їх закрить, —
І через те я не розчув,
Що говорив дідусь.
«Розповідай же!» — я гукнув
Та в лоб його лулусь!
Ізнов залебедів дідок:
«Живу собі, роблю, —
Як де знайду гірський струмок,
Візьму та й підпалю,
Хоч роблять із тії води
Помади дорогі,
Але за всі мої труди
Я маю три шаги».
Та я роздумував тоді
Ви знаєте над чим?
Як, ївши глину на воді,
Зробитися гладким.
І знову добре я труснув
Дідка, що зморх, як гриб.
«Розказуй швидше, — я гукнув, —
З чого їси ти хліб?»
«Збираю очі риб’ячі
На лузі у лозі,
Вставляю їх у ґудзики,
Бо я таки й ґудзій.
Я продаю їх дешево —
По шелегу за сто...
Хороші ґудзики, та ба —
Їх не бере ніхто!
Я раків на сильце ловлю,
Копаю пиріжки,
З горбів колеса я роблю,
А з ям роблю діжки.
Отак живу, труджусь весь час,
Так заробляю гріш...
Охоче вип’ю я за вас,
Вгостіть мене скоріш!»
Це я почув, бо вже скінчив
Роздумувать над тим,
Як можна ржу змивать з мостів
Вином міцним, густим.
«Спасибі, діду, розказав
Мені ти, що і як,
І ще спасибі, що бажав
Ти випить на дурняк».
Тепер, коли ненарошне
Я пальця причавлю,
Або ногою на гвіздок
Зненацька наступлю,
Або як з’їм, бува, чого
І заболить живіт, —
Я плачу так, що ого-го,
Бо я пригадую того
Дідусика плаксивого,
Як голубочка сивого,
Як ворона хрипливого,
Як буйвола хропливого,
На очі миготливого,
На речі лепетливого,
Від старості хитливого,
Від горя юродивого
Дідка старенького того,
Що бачив я давно його
Колись біля воріт.
Коли Вершник проспівав останні слова балади, він підібрав поводи і повернув коня на дорогу, якою вони прийшли.
— Тобі залишилося пройти всього кілька ярдів, — сказав він. — Зійдеш з горба, потім перейдеш он той струмок і там будеш Королевою. Але постій трошки і проведи мене, — додав він, коли Аліса нетерпляче повернулася в тому напрямі, куди він вказував. — Я швиденько. Ти почекаєш, доки я доїду он до того повороту, і помахаєш мені хусточкою? Бачиш, мені здається, що це підбадьорить мене.
— Звичайно, почекаю, — погодилася Аліса. — Я дуже вдячна вам за те, що ви поїхали проводжати мене так далеко. І за пісню теж... Вона мені дуже сподобалася.
— Сподіваюсь, що сподобалася, — з сумнівом промовив Вершник. — Але я думав, що ти будеш дужче плакати.
Отже, вони потиснули одне одному руки, потім Вершник повільно поїхав у ліс.
— Сподіваюсь, мені недовго доведеться чекати, поки він доїде, — сказала собі Аліса, слідкуючи за ним поглядом. — Ну от, він упав! І, як завжди, сторчма! Але він досить легко забрався в сідло... Це завдяки тому, що там навішано так багато всіляких речей.
Так вона стояла, розмовляючи сама з собою, і стежила поглядом, як кінь повільно йшов по дорозі. Вершник звалювався з нього то на один, то на другий бік. Після четвертого чи п’ятого падіння він досяг повороту. Тоді Аліса помахала йому хусточкою і зачекала, поки він зник з очей.
— Сподіваюсь, це підбадьорило його, — промовила вона і побігла з горба вниз. — Швидше до останнього струмочка, а за ним я вже буду Королевою! Як велично це звучить! — Через кілька кроків вона була на березі струмка. — Нарешті вже Восьмий квадрат! — крикнула вона, стрибаючи через струмок...
***
Вона впала на м’яку, як мох, галявину, по якій були розкидані грядки з квітками.
— Ох! Я така рада, що попала сюди! А що це в мене на голові? — вигукнула вона зляканим голосом, мацаючи руками щось дуже важке, що міцно прилягало до волосся. — І як воно могло опинитися тут без мого відома? — запитувала вона себе. Вона зняла ту річ з голови і поклала собі на коліна, аби дізнатися, що ж воно таке.
Це була золота корона.
2 Чоловік та дружина, персонажі вуличного лялькового театру.
Розділ ІХ. Королева Аліса
— Ого, це чудово! — сказала Аліса. — Я навіть не сподівалася, що стану так скоро Королевою. Ось що я вам скажу, ваша величносте! — (Вона завжди дуже любила картати себе.) — Це нікуди не годиться — отак валятися на траві! Королеви повинні триматися з гідністю, розумієте!
Вона підвелася і почала походжати сюди-туди. Спочатку її рухи були дуже невпевнені, бо вона боялася, що корона може звалитися з голови. Але її втішала думка, що ніхто цього не бачить.