Спочатку він позначив бігову доріжку, яка нагадувала коло («Точна форма не обов’язкова», — пояснив він), і розставив на ній усе товариство. Не було рахунку: «Раз-два-три — побігли!» — а кожен починав бігти і зупинявся, коли заманеться, тому було невідомо, коли настане кінець грі.
Проте, коли вони побігали з півгодини і зовсім обсушилися, Індик раптом гукнув:
— Перегони скінчилися!
Усі стовпилися навкруги нього, хекаючи, і запитували:
— А хто ж виграв?
Щоб відповісти на це питання, Індикові необхідно було добре подумати. Він довго сидів, приставивши палець до лоба (у такій позі звичайно зображують на малюнках Шекспіра). Усі мовчки чекали.
Нарешті Індик виголосив:
— Всі виграли, і кожен має одержати приз.
— Але хто буде роздавати призи? — запитав цілий хор голосів.
— Як хто, вона, звичайно, — відповів Індик, вказуючи пальцем на Алісу.
Усе товариство миттю оточило її, і всі разом кричали:
— Призи, призи!
Аліса не уявляла, що робити, і у відчаї засунула руку в кишеню, звідки дістала коробочку з цукерками (на щастя, туди не потрапила солона вода) і роздала їх усім у нагороду. Вийшло якраз по одній на кожного.
— Але їй також слід дати приз, — зауважила Миша.
— Ну звичайно, — дуже поважно відповів Індик. — Що там ще є у твоїй кишені? — продовжував він, звертаючись до Аліси.
— Лише наперсток, — сумно мовила Аліса.
— Давай його сюди, — наказав Індик.
Знову все товариство оточило її, Індик урочисто підніс наперсток зі словами:
— Ми просимо вас прийняти цей чудовий наперсток.
Коли він закінчив свою коротку промову, присутні зустріли її схвальними вигуками.
Алісі це все здавалося досить безглуздим, але у всіх був такий серйозний вигляд, що вона не наважилася сміятися. Не придумавши ніякої відповіді, вона обмежилася поклоном, силкуючись зберегти урочистий вигляд.
Далі треба було з’їсти цукерки. Це призвело до деякого гармидеру і безладдя, бо великі птахи скаржилися, що не розкуштували своїх цукерок, а малі давилися, і їх довелося ляпати по спині. Нарешті з цукерками було покінчено, і всі знову розсілися кружкома й умовляли Мишу розповісти що-небудь.
— Ви обіцяли розповісти мені свою історію, пам’ятаєте? — звернулась Аліса. — І чому ви ненавидите... К. та С., — додала вона пошепки, побоюючись, що та знов образиться.
— Добре, я розповім. Але кінець такий довгий і сумний! — промовила Миша, обертаючись до Аліси і зітхаючи.
— У вас справді довгий кінець, — зауважила Аліса, здивовано дивлячись на мишин хвіст, — але чому ви називаєте його сумним? — І вона продовжувала сушити собі голову над цим питанням, а Миша повела свою розповідь, зміст якої зводився приблизно до такого:
Стрів
Бровко
мишку
в хаті
і почав
їй
казати:
«Я
тебе
позиваю,
ходім,
мишко,
на суд.
Відкладать
не
годиться,
мусим
нині
судиться,
бо
на мене
з безділля
напав уже нуд».
Каже
мишка
Бровкові:
«Що за
суд
безтолковий —
ні судді ж,
ні підсудка
ми
не
знайдемо
тут». —
«Сам
я
буду,
мишутко,
за суддю
й
за підсудка;
вже
і
вирок
готовий —
тобі
буде
капут».
— Ти не слухаєш! — гримнула Миша на Алісу, розлютована. — Про що ти думаєш?
— Пробачте, — покірно обізвалась Аліса. — Ви, гадаю, дійшли до найголовнішого.
— Нічого подібного! — закричала Миша пронизливо і дуже сердито. — Це тільки зав’язка!
— Зав’язка! — підхопила Аліса, завжди готова прийти на допомогу іншим, і стурбовано почала озиратися на всі боки. — Будь ласка, давайте я допоможу розв’язати її.
— І не подумаю, — сказала Миша, підводячись і прямуючи геть. — Ти ображаєш мене, говорячи таку нісенітницю.
— Я не хотіла образити вас! — благала бідолашна Аліса. — Але, бачите, ви така вразлива!
Миша тільки буркнула щось у відповідь.
— Прошу вас, верніться і закінчіть свою розповідь, — гукнула Аліса вслід.
Усі присутні хором приєдналися до неї: