— Так, просимо, верніться!
Але Миша лише роздратовано крутнула головою і ще швидше попростувала геть.
— Як шкода, що вона відмовилася залишитися! — зітхнув папуга Лорі, коли Миша зникла з очей.
А стара крабиха скористалася нагодою пожурити свою доньку:
— Бач, моя люба! Хай це буде наукою для тебе: ніколи не втрачай рівноваги!
— Прикуси язика, мамо! — відповіла донька досить роздратовано. — Ти можеш вивести з себе навіть устрицю!
— Хотілося б мені, щоб Діна була тут, дуже б хотілося! — вголос промовила Аліса, ні до кого зокрема не звертаючись. — Вона б хутко повернула сюди ту мишу.
— А хто така Діна, осмілюся запитати? — обізвався Лорі.
Аліса відповіла захоплено, завжди рада поговорити про свою улюбленицю:
— Діна — це наша кішка. Ви навіть уявити собі не можете, як добре вона ловить мишей! А коли б ви бачили, як вона ганяється за пташками! Вона з’їдає пташеня, ледве побачить його!
Ця промова викликала помітне занепокоєння серед присутніх. Деякі пташки похапцем пішли геть. Стара сорока почала щільніше кутатись, говорячи:
— Мені справді час додому. Нічне повітря шкідливо впливає на моє горло!
А канарейка покликала своїх діток тремтячим голосом:
— Ходімо, любі! Вам давно час спати!
Під різними приводами всі рушили геть, і скоро Аліса залишилася сама.
— І нащо я заговорила про Діну! — сумно докоряла собі Аліса. — Ніхто тут чомусь не любить її, хоч я певна, що це найкраща кішка у світі! Ох, моя люба Діно! Не знаю, чи доведеться мені ще побачитися з тобою! — І бідна Аліса заплакала знову, бо почувала себе дуже самітно і пригнічено. Проте незабаром вона почула здаля легеньке тупотіння і жадібно вдивлялася туди. Чи не Миша то повертається, щоб скінчити свою розповідь?
Розділ ІV. Кролик посилає в дім маленького Білла
То був Білий Кролик, що повільно повертався, уважно вдивляючись під ноги, ніби щось загубив. Аліса почула, як він бубонів:
— Герцогиня! Герцогиня! Ой, мої любі лапки! Моє хутро і вуса! Вона голову мені зніме, я вже знаю! Але де ж все-таки я міг загубити їх, цікаво!
Аліса зразу зрозуміла, що той шукав віяло та білі лайкові рукавички, тому з властивою їй доброзичливістю теж почала шукати, але їх ніде не було. Та і все навкруги, без сумніву, цілком змінилося з того часу, як вона плавала в калюжі. Великий зал кудись зник разом зі скляним столиком і маленькими дверцятами.
Згодом Кролик помітив Алісу, що теж займалася розшуками, і сердито гримнув на неї:
— Це що таке, Мар’яно, що ти тут робиш? Негайно біжи додому і принеси мені рукавички та віяло! Швиденько, ну!
Аліса так злякалася, що стрімголов помчала в тому напрямі, куди вказав Кролик, навіть не пробуючи пояснити його помилку.
— Він подумав, що я покоївка, — говорила вона собі на бігу. — От здивується він, коли дізнається, хто я насправді. Але краще принести йому віяло та рукавички... тобто якщо мені вдасться знайти їх.
У цей час вона побачила гарненький будиночок, на дверях якого була блискуча мідна табличка з написом: «Б. Кролик». Вона ввійшла не постукавши і швиденько побігла східцями вгору, бо дуже боялася зустріти справжню Мар’яну. Тоді її проженуть з будиночка раніше, ніж вона встигне знайти віяло та рукавички.
«Як це дивно, — говорила про себе Аліса, — що я виконую доручення кролика! Після цього, гадаю, Діна теж буде давати мені доручення! — Вона спробувала уявити собі, як це буде відбуватися: “Міс Аліса! Негайно йдіть сюди і збирайтеся на прогулянку!” — “Хвилиночку, нянечко! Мені треба стерегти цю мишачу нору, поки повернеться Діна, щоб не втекла миша”. — Проте я не певна, — продовжувала Аліса, — що Діні дозволять жити у нас, якщо вона почне отак командувати людьми».
Тут вона ввійшла в чистеньку маленьку кімнату зі столом проти вікна, а на ньому (як вона і сподівалася) лежали віяло та кілька пар маленьких білих лайкових рукавичок. Вона схопила віяло й пару рукавичок і вже була попрямувала геть, коли випадково помітила пляшечку, що стояла коло дзеркала. Цього разу на ній не було напису «Випий мене», проте Аліса вийняла затичку і піднесла пляшечку до рота.
— Я знаю, що обов’язково трапляється щось цікаве, — сказала вона, — щоразу, варто мені з’їсти або випити що-небудь. Побачимо, що буде після цієї пляшечки. Сподіваюсь, що від неї я підросту, бо мені дуже набридло бути такою малесенькою нікчемою!
Так воно і сталося насправді, та ще й набагато швидше, ніж вона чекала. Не встигла вона випити з пляшечки і половини, як дістала головою до стелі й мусила нахилитися, щоб не зламати собі шию. Вона швиденько поставила пляшечку, говорячи: