— Цілком досить... Сподіваюся, що не буду рости далі... Навіть зараз я вже не пройду у двері... І нащо я випила так багато!
Та ба! Пізно було жалкувати! Вона все росла і росла, і хутко їй довелося стати навколішки. Скоро і це не допомогло, і вона спробувала лягти, притиснувши один лікоть до дверей, а другу руку закинула над головою. Проте вона продовжувала рости і була нарешті змушена виставити одну руку за вікно, а ногу засунула в комин. При цьому зазначила:
— Більш я нічого не можу вдіяти, що б не трапилося. Що ж буде зі мною?
На щастя, дія чарівної пляшечки припинилася, і Аліса більше не росла. Але їй було так незручно, і вона не бачила ніякої можливості вибратися з кімнати. Не дивно, що вона почувала себе нещасною.
— Значно краще було вдома, — міркувала сердешна Аліса. — Там не доводилося весь час збільшуватися та зменшуватися і виконувати накази мишей та кроликів. Я починаю жалкувати, що полізла в кролячу нору... А проте... проте... тутешнє життя, розумієте, дуже цікаве! Коли я, бувало, читала казки, я вважала, що такого, як у казках, ніколи не буває насправді! І на тобі, я опинилася прямо в казці! Про мене обов’язково треба написати казку, обов’язково! І коли виросту, я напишу... Але я вже виросла, — сумно додала вона, — у всякому разі, тут рости більше нікуди. І потім, — роздумувала Аліса, — невже я ніколи не стану дорослішою, ніж зараз? З одного боку, це добре — ніколи не зістарітися, але тоді доведеться завжди вчити уроки! Ой, ні, я не хочу цього!
— Ох, яка ж ти дурненька, Алісо, — відповіла вона собі. — Як ти можеш вчити уроки тут? Адже тут ледве вистачає місця для тебе самої, де вже вміститися підручникам!
Так вона продовжувала, говорячи то за одного, то за другого, і з цього виходила вже справжня розмова. Але через кілька хвилин знадвору почувся голос, і вона замовкла, прислухаючись.
— Мар’яно! Мар’яно! — кричав голос. — Зараз же дай мені рукавички!
Після цього долинуло тупотіння маленьких ніжок на східцях. Аліса зрозуміла, що це Кролик розшукує її, і затремтіла так, що аж будиночок затрусився. Вона зовсім забула, що в тисячу разів більша від Кролика і їй нічого боятися його.
Та ось Кролик підійшов до дверей і спробував відчинити їх. Але двері одчинялися всередину кімнати, а Аліса міцно підпирала їх ліктем, тому його зусилля не дали наслідків. Аліса чула, як він сказав про себе:
— Що ж, обійду і влізу в кімнату через вікно.
«Це тобі не вдасться!» — подумала Аліса, і, дочекавшись, поки Кролик, як їй здалося, зашарудів під самим вікном, вона несподівано простягла руку і махнула нею в повітрі, ніби хапаючи щось. Вона нічого не схопила, але почула пронизливий зойк, звук падіння і брязкіт розбитого скла. З цього вона зробила висновок, що Кролик, мабуть, упав на парник для огірків чи на щось подібне.
Далі почувся сердитий голос — голос Кролика:
— Пат! Пат! Куди ти подівся?
Потім донісся голос, якого їй ще не доводилося чути:
— Нікуди я не подівся, я тут. Копаю ямки для яблунь, ваша честь!
— Чи бач, він копає ямки! — сердито сказав Кролик. — Іди сюди! Допоможи мені вибратися звідси! — (Знов чується брязкіт скла.) — А тепер, Пат, скажи, що це у вікні?
— Ну звичайно, рука, ваша честь! — (У нього вийшло «р-р-рука».)
— Рука, дурню! Де ти бачив таку велику руку — на все вікно?
— Це справді так, ваша честь. І все ж таки це рука.
— Хай там як, вона там не потрібна. Піди і прибери її звідти.
Після цього настала довга тиша. Час від часу до Аліси лише доносилося шепотіння:
— Ну звичайно, мені це не до вподоби, ваша честь, зовсім, зовсім не до вподоби!
— Роби, що тобі наказано, боягузе!
Нарешті вона знову простягла руку і махнула нею в повітрі. Цього разу зойкнули два голоси і скло забряжчало сильніше.
«Мабуть, тут є дуже багато парників для огірків! — подумала Аліса. — Цікаво, що вони будуть робити далі? От якби вони змогли витягти мене у вікно! Набридло вже лежати в цій кімнаті».
Вона очікувала, але деякий час нічого не чула. Нарешті долинули торохкотіння маленьких коліс і звуки багатьох голосів, що говорили всі разом. Вона розібрала слова:
— Де друга драбина?
— Мені було наказано принести тільки одну. Білл несе другу.
— Білле! Давай, хлопче, її сюди!
— Ось тут ставте їх, на цьому розі... Та ні, зв’яжіть їх спочатку!.. Але вони не сягають навіть до половини...
— Дурниці!..
— Ану, Білле, держи цю мотузку...
— А дах витримає?..