— Якщо ти, золотко, збираєшся перекинутися поросям, — поважно мовила Аліса, — я не буду з тобою панькатися. Закарбуй це собі на носі!
Немовля знову схлипнуло (а чи зрохнуло — важко було сказати), й Аліса якийсь час несла його мовчки.
Вона вже починала хвилюватися — ото буде клопіт із цим чудом удома! — коли це раптом воно знову рохнуло, та так виразно, що Аліса не без тривоги ще раз глянула йому в обличчя.
Так, цього разу помилитися було годі: перед нею було найсправжнісіньке порося! Носитися з ним далі було безглуздо. Вона опустила порося на землю і вельми втішилась, коли воно спокійнісінько потрюхикало собі в хащу.
— З нього виросла б страх яка бридка дитина, — подумала Аліса. — А як порося, по-моєму, воно досить симпатичне.
І вона стала пригадувати деяких знайомих їй дітей, з яких могли б вийти незгірші поросята («Аби лиш знаття, як міняти їхню подобу», — подумала вона), і раптом здригнулася з несподіванки: за кілька кроків від неї на гілляці сидів Чеширський Кіт.
Кіт натомість лише усміхнувся.
«На вигляд наче добродушний, — подумала Аліса, — але які в нього пазурі та зуби!.. Варто з ним триматися шанобливо».
— Мурчику-Чеширчику, — непевно почала вона, не знаючи, чи сподобається йому таке звертання.
Кіт, однак, знову всміхнувся, тільки трохи ширше.
«Ніби сподобалося,» — подумала Аліса, й повела далі:
— Чи не були б ви такі ласкаві сказати, як мені звідси вибратися?
— Залежить, куди йти, — відказав Кіт.
— Власне, мені однаково, куди йти… — почала Аліса.
— Тоді й однаково, яким шляхом, — зауважив Кіт.
— … аби лиш кудись дійти, — докінчила Аліса.
— О, кудись та дійдеш, — сказав Кіт. — Треба тільки достатньо пройти.
Цьому годі було заперечити, тож Аліса спитала дещо інше:
— А які тут люди проживають?
— Он там, — Кіт махнув правою лапою, — живе Капелюшник, — а отам (він махнув лівою) — Шалений Заєць. — Завітай до кого хочеш: у них обох не всі вдома[12].
— Але я з такими не товаришую, — зауважила Аліса.
— Іншої ради нема, — сказав Кіт. — У нас у всіх не всі вдома. У мене не всі вдома. У тебе не всі вдома.
— Хто сказав, що у мене не всі вдома? — запитала Аліса.
— Якщо у тебе всі вдома, — сказав Кіт, — то чого ти тут?
Аліса вважала, що це ще ніякий не доказ, проте не стала сперечатися, а лише спитала:
— А хто сказав, що у вас не всі вдома?
— Почнімо з собаки, — мовив Кіт. — Як гадаєш, у собаки всі вдома?
— Мабуть, так, — сказала Аліса.
— А тепер — дивися, — вів далі Кіт. — Собака спересердя гарчить, а з утіхи меле хвостом. А я мелю хвостом — спересердя, а від радощів гарчу. Отже, у мене не всі вдома.
— Я називаю це мурчанням, а не гарчанням, — зауважила Аліса.
— Називай як хочеш, — відказав Кіт. — Чи граєш ти сьогодні в крокет у Королеви?
— Я б залюбки, — відповіла Аліса, — тільки мене ще не запрошено.
— Побачимося там, — кинув Кіт і щез із очей.
Аліса не дуже й здивувалася: вона вже почала звикати до всяких чудес. Вона стояла й дивилася на ту гілку, де щойно сидів Кіт, коли це раптом він вигулькнув знову.
— Між іншим, що сталося з немовлям? — поцікавився Кіт. — Ледь не забув спитати.
— Воно перекинулося в порося, — не змигнувши оком, відповіла Аліса.
— Я так і думав, — сказав Кіт і знову щез.
Аліса трохи почекала — ану ж він з'явиться ще раз, — а тоді подалася в той бік, де, як було їй сказано, мешкав Шалений Заєць.
— Капелюшників я вже бачила, — мовила вона подумки, — а от Шалений Заєць — це значно цікавіше. Можливо, тепер, у травні, він буде не такий шалено лютий, як, скажімо, у лютому…
Тут вона звела очі й знову побачила Кота.
— Як ти сказала? — спитав Кіт. — У порося чи в карася?
— Я сказала «в порося», — відповіла Аліса. — І чи могли б ви надалі з'являтися й зникати не так швидко: від цього йде обертом голова.
— Гаразд, — сказав Кіт, і став зникати шматками: спочатку пропав кінчик його хвоста, а насамкінець — усміх, що ще якийсь час висів у повітрі.
— Гай-гай! — подумала Аліса. — Котів без усмішки я, звичайно, зустрічала, але усмішку без кота!.. Це найбільша дивовижа в моєму житті!
До Шаленого Зайця довго йти не довелося: садиба, яку вона невдовзі побачила, належала, безперечно, йому, бо два димарі на даху виглядали, як заячі вуха, а дах був накритий хутром. Сама садиба виявилася такою великою, що Аліса не квапилася підходити ближче, поки не відкусила чималий кусник гриба в лівій руці й довела свій зріст до двох футів. Але й тепер вона рушила з осторогою.
12
В Англії широко популярні приказки «mad as a hatter», «mad as a March hare» («божевільний, як капелюшник», «казиться, як березневий заєць»). Саме ці приказки й «породили» Керролових персонажів. Капелюшники й справді часто божеволіли: отруєння ртуттю, яку вони використовували, обробляючи фетр, часто спричинювало галюцинації.