— Якби ти знала Час так, як я, — насупився Капелюшник, — ти б цього не казала, бо Він — живий.
— Не розумію, — сказала Аліса.
— Ще б пак! — зневажливо тріпнув головою Капелюшник. — Ти ж, мабуть, із Часом ніколи й словом не перекинулася!
— Здається, ні… — обережно відповіла Аліса. — Знаю лише, що іноді неправильно його вживаю, коли пишу завдання з мови.
— Ага! Тоді все ясно! — сказав Капелюшник. З Часом треба поводитися правильно! Бач якби ти з ним дружила, він робив би з годинником усе, що захочеш. Ось, припустімо, зараз дев'ята ранку — якраз час початку уроків, а ти береш і шепочеш Часові одне слівце — і стрілки я-ак забігають!.. Пів на другу, час обідати.
— Хотів би я, щоб настав час обіду, — тихенько зітхнув Шалений Заєць.
— Звісно, це було б чудово, — задумливо мовила Аліса, — тільки до того часу я ще, мабуть не встигну зголодніти. '
— Мабуть, — погодився Капелюшник. — Але його можна затримати на половині другої й тримати скільки завгодно.
— Так і ви робите? — запитала Аліса.
Капелюшник скрушно похитав головою.
— Аби ж то… Ми з Часом розбили глека ще в березні, якраз перед тим, коли оцей добродій (він показав чайною ложечкою на Шаленого Зайця) ошалів, — на великому королівському концерті. Я мав співати:
— Знаєш цю пісню?
— Та наче щось таке чула, — відповіла Аліса.
— Там є ще продовження, — і Капелюшник заспівав:
Тут Сонько стрепенувся і крізь сон заспівав: «Іди-іди-іди-іди-іди…»
Він співав так довго, аж решті чаєпивців довелося його вщипнути, аби він перестав.
— Ну так от, — повів далі Капелюшник, — доспівую я перший куплет, коли це Королева як підскочить та як зарепетує: «Це марнування Часу! Він убиває Час! Відтяти йому голову!»
— Яке дикунство! — вигукнула Аліса.
— І відтоді, — тоскно додав Капелюшник, — Час для мене пальцем об палець не хоче вдарити! Відтоді у нас завжди шоста година.
Нараз Алісу осяяв здогад.
— І через те стіл накритий до чаю[14]? — спитала вона.
— Атож, саме через те, — зітхнув Капелюшник. — У нас завжди пора чаю, нам навіть ніколи помити посуд.
— Виходить, ви просто пересуваєтесь по колу, чи не так? — спитала Аліса.
— Достеменно так, — відповів Капелюшник. — Вип'ємо чашку і пересідаємо до другої.
— А що ви робите, коли доходите до того місця, звідки починали? — ризикнула спитати Аліса.
— Давайте міняти тему! — втрутився, позіхаючи, Шалений Заєць. — Це вже починає набридати. Пропоную: нехай наша панянка розкаже нам казку.
— Боюсь, я не знаю жодної, — збентежилася Аліса.
— Тоді розкаже Сонько! — скрикнули обидва чаєпивці. — Гей, Сонько, прокинься! — І вони ущипнули його відразу з обох боків.
Сонько спроквола розплющив очі.
— Я не спав, — озвався він хрипким голосочком. — Я чув, хлопці, кожне ваше слово.
— Розказуй казку! — зажадав Шалений Заєць.
— Будь ласка, — підхопила Аліса.
— Але хутко, — докинув Капелюшник, — бо знову заснеш і не докажеш до кінця.
— Колись давно жили собі три сестрички, — швидко заторохтів Сонько, — і звали їх Олша, Асіла і Тільда[15]. І жили вони на дні криниці.
— І що вони там їли? — запитала Аліса, яку завжди цікавили проблеми харчування.
— Мелясу[16], — сказав Сонько, хвилину подумавши.
— Не могло такого бути, — лагідно зауважила Аліса, — адже вони всі були б недужі.
— А вони й були недужі, — сказав Сонько. — Дуже недужі…
Аліса спробувала уявити, як то можна все життя харчуватися самою мелясою, і це тільки посилило її сумніви.
— А чому вони жили на дні криниці? — допитувалася вона далі.
— Чому ти не п'єш більше чаю? — цілком серйозно мовив Шалений Заєць.
— Більше? — образилася Аліса. — Я ще взагалі його не пила!
— Більше чаю вона не хоче, — задумливо сказав Шалений Заєць.
— Ти хочеш сказати, менше чаю вона не хоче, — втрутився Капелюшник, — адже випити більше, ніж нічого, дуже просто.
— А вашої думки ніхто не питав, — зауважила Аліса.
— То хто тут зачіпає приватні теми? — переможно запитав Капелюшник.
Відповісти на це було нічого, тож Аліса взяла собі чаю і хліба з маслом, а тоді знов повернулася до Сонька.
14
Це було написано ще до того, як звичай пити чай о п'ятій годині дня став у Англії повсюдним.