— Я Неважливо, так, так, звичайно, я це мав на увазі — квапливо поправився Король і забубонів собі під ніс: «Важливо-неважливо, важливо-неважливо…» — мовби пробував на вагу, котре слово краще.
Дехто з присяжних записав «важливо», дехто «неважливо». Аліса це дуже добре бачила, бо вже виросла так, що могла легко зазирнути до їхніх табличок. «Але яке це має значення», — вирішила вона про себе.
Зненацька Король, який ось уже кілька хвилин грамузляв щось у записнику, вигукнув:
— Тихо! — і зачитав:
«Закон Сорок другий. Всім особам заввишки в одну милю[20] і вищим покинути судову залу».
Всі прикипіли очима до Аліси.
— Це я — заввишки в одну милю? — перепитала Аліса.
— Так, — сказав Король.
— А, може, і в дві, — докинула Королева.
— Ну й нехай, але я не вийду, — сказала Аліса. — Тим більше, що це не правильне правило — ви його щойно вигадали.
— Це найдавніший закон у записнику, — заперечив Король.
— Тоді це мав би бути Закон Перший.
Король зблід і поквапливо згорнув записника.
— Обміркуйте вирок, — тихим тремтячим голосом звернувся він до присяжних.
— Даруйте, але це ще не все, ваша величносте, — підскочив до нього Білий Кролик. — Ось письмове свідчення, щойно знайдене.
— І що там? — спитала Королева.
— Я ще не дивився, — відповів Кролик, — але, схоже, це лист, написаний підсудним до… до когось.
— Звичайно, до когось, — озвався Король, — бо писати до нікого було б, знаєте, просто неграмотно.
— А кому він адресований? — запитав один з присяжних.
— Нікому. Зверху взагалі нічого не написано, — відповів Кролик, розгортаючи аркуш, і додав:
— Та це ніякий і не лист, це — вірш.
— Написаний рукою підсудного? — поцікавився інший присяжний.
— Ні, — відповів Кролик, — і це мене найбільше дивує.
(Присяжні спантеличились.)
— Він, певно, підробив чужу руку, — вирішив Король.
(Обличчя присяжних просвітліли.)
— Даруйте, ваша величносте, — озвався Валет, — я вірша не писав, і ніхто цього не доведе: там нема мого підпису.
— Якщо ти не поставив підпису, — зауважив Король, — то тим гірше для тебе. Без сумніву, ти мав якийсь лихий намір, — інакше підписався б, як усі порядні люди.
Ці слова зняли бурю оплесків: вперше за цілий день Король озвався справді розумним словом.
— Це доводить його провину! — мовила Королева.
— Нічого це не доводить! — сказала Аліса. — Ви ж навіть не знаєте, про що той вірш.
— Читай вірша! — звелів Король.
Білий Кролик надяг окуляри.
— Звідки починати, ваша величносте? — запитав він.
— З початку, — глибокодумно відповів Король, — і читай до кінця. А тоді — закінчуй.
І Білий Кролик прочитав такого вірша:
— Це найважливіше свідчення, яке ми сьогодні чули, — потер руки Король. — Отож нехай присяжні…
— Якщо хтось із них розтлумачить цей вірш, — перебила його Аліса (за останні хвилини вона так виросла, що вже анітрохи не боялася перебити Короля), — я дам йому шість пенсів. Я не бачу в ньому ані крихти глузду!
Присяжні занотували в табличках: «Вона не бачить у ньому ані крихти глузду», — але розтлумачити вірш не зохотився ніхто.
— Якщо у вірші нема глузду, — сказав Король, — то нам і гора з пліч, бо тоді не треба його й шукати.
Він розправив аркуш на коліні і, заглядаючи туди одним оком, додав:
— А втім, а втім… Певний глузд, бачиться, тут усе-таки є… «Хоч з мене поганий плавець»?.. Ти теж чомусь не любиш плавати, га? — звернувся він до Валета.