— Стережи…ся вулкану!
— Якого вулкану? — перепитав Король і тривожно зазирнув у камін, певно, гадаючи, ніби там — найпідхожіше для вулкану місце.
— Того, що мене у повітря… висадив, — проказала Королева, ледь переводячи дух. — Вибирайся нагору звичним… шляхом… щоб і тебе не… висадило!
Аліса довго дивилася, як важко — з поперечини на поперечину — Король пнеться каміновими ґратками, і нарешті сказала:
— Ну, так ви й за день до столика не доберетесь. Може, краще я все ж допоможу?..
Але відповіді не було: Король, очевидно, Адіси просто не чув і не бачив.
Аліса взяла його якомога обережніше і піднесла в повітря вже не так рвучко, як Королеву, — щоб, бува, і йому не перехопило дух. Та перш ніж поставити Короля на столик, вона надумала трішки обчистити його від попелу.
Опісля вона розказувала, що зроду не бачила такої гримаси, як у Короля, коли той скумекав, що його несуть і чистять невидимі руки. Він так отетерів, що не міг навіть закричати, тільки очі йому дедалі витріщалися, а рот дедалі роззявлявся. Алісу почало тіпати зі сміху, рука її затремтіла, і вона ледь не впустила Короля додолу.
— Будь-ласка, не корчте таких гримас, — попрохала Аліса, зовсім забувши, що її не чують. — Ви мене смішите, і я вас ледве втримую! І не роззявляйте рота аж так, бо наковтаєтесь попелу!.. Ну ось, тепер ви, здається, досить чепурненький! — сказала вона і, пригладивши Королю волосся, поставила його побіч Королеви.
Король одразу ж беркицьнув голічерева і лежав як неживий, — аж Аліса стривожилася й пішла шукати води, щоб його покропити. Вона обійшла всю світлицю, але нагледіла хіба що пляшечку чорнила, а коли вернулася з нею до столу, з'ясувалося, що Король уже оклигав і злякано перешіптується з Королевою — так тихо, що Аліса заледве могла щось розчути.
— Повір, голубонько, — бідкався Король, — я похолов аж до кінчиків вусів!
— Але ж ти не маєш вусів, — здивувалася Королева.
— Жахлива мить! — правив своєї Король. — Повік її не забуду!
— Забудеш, — заперечила Королева, — хіба що запишеш.
Аліса з цікавістю дивилася, як Король добув із кишені величезного записника і взявся щось там мережити.
Раптом їй сяйнула одна думка: вона вхопилася за кінчик олівця, що сягав Королю аж за плече, і почала писати замість нього!
Бідолаха Король і геть спантеличився: спершу він мовчки борюкався з олівцем, проте пересилити Алісу було годі.
— Серденько, чуєш, — прохрипів Король. — Я мушу завести собі меншого олівця! З цим я не можу впоратись: він пише геть не те, що я хочу.
— І що ж він пише? — перепитала Королева, зазираючи до записника (де Аліса тим часом устигла вивести: «Білий Кінь з'їжджає вниз по кочерзі… І страшенно хилитається…»). — Ні, ти ж хотів записати зовсім не те!..
На столику лежала якась книжка, й Аліса стала її гортати, час від часу позираючи на Білого Короля (вона за нього й досі потерпала, тримаючи чорнило напохваті — на випадок, якби він знову зомлів). Вона погортала сторінки і спробувала щось прочитати.
— Тут усе казна по-якому! — сказала Аліса подумки.
А виглядало воно так:
Якийсь час вона сушила собі голову над цією дивовижею, аж врешті її осяяло:
— Це ж бо Задзеркальна Книжка! Досить піднести її до Дзеркала — і всі слова стануть на місця!
Тож ось якого вірша прочитала у книжці Аліса:
22
«Курзу-Верзу» (в оригіналі «Jabberwocky») є, без сумніву, чи не найвизначнішим поетичним нонсенсом англійською мовою. Цей вірш, не вивчаючи спеціально на пам'ять, знають слово в слово англійські школярі багатьох поколінь. «Jabberwocky» став улюбленим віршем для багатьох визначних людей.
Перша строфа цього вірша під назвою «Англосаксонська вірша» з'явилася вперше в журналі «Міш-Меш» («Mish-Masch», 1855), останньому з домашніх публікацій, що їх Керрол створював для розваги своїх братів і сестер.