— Вірш начебто хвацький, — мовила Аліса, дочитавши останній рядок, — а все ж доволі мудрований! (Вона, бач, не зізнавалася навіть перед собою, що не втямила з нього ні слова.)
— Думки в голові аж рояться, а які саме — не доберу! Одне ясно: хтось когось тут уколошкав…
— Ой! — спохопилася вона раптом і скочила на ноги. — Треба поквапитись, бо ще доведеться вертати назад, так нічого й не побачивши! Для початку зазирнемо в сад!
Вона миттю вискочила з кімнати і збігла по сходах. «Якщо можна назвати бігом, — подумала Аліса, — мій новий спосіб швидкісного спуску». Вона лише пальцями торкалася поручнів, не торкаючись ногами сходів: так пропливла вона через передпокій і так випливла б за двері, якби вчасно не схопилася за одвірок. Від затяжної плавби в повітрі запаморочилася голова, й Аліса майже зраділа, знову ступивши на землю.
Розділ другий
Сад квітів, які вміли розмовляти
— З вершини он того пагорба, — сказала собі Аліса, — я зможу побачити увесь сад. А ось і стежка просто нагору… хоча ні, не зовсім просто (це після того, як стежка зробила не один крутий поворот)… а все ж, сподіваюся, вона мене туди виведе. Ого, як химерно крутить! Не стежка, а штопор! Отут, мабуть, вона повертає нагору… ба ні! Цей поворот веде простісінько до будинку!.. Ану, спробую інакше!
Вона спробувала, але отак блукаючи — вгору-вниз, вгору-вниз — щоразу виходила на будинок. Аж ось вона звернула крутіше, ніж звичайно, і мало не вдарила чолом об стіну.
— Нічого мене вмовляти, — озвалася Аліса до будинку, ніби той із нею сперечався. — Мені ще не час повертатися. Поки що. Це ж довелося б знову проходити крізь Дзеркало назад… до старої вітальні, і… прощавайте всі мої пригоди!
Отож вона рішуче повернулася до будинку спиною та й пустилася стежкою знов, заповзявшись нікуди не звертати аж до самого пагорба.
Спочатку все йшло гаразд, і вона була вже подумала: «Ну, цим разом я свого таки доскочу…» Коли це раптом стежка різко крутонула, заходила ходором (саме так Аліса описувала це згодом), і… вона опинилася на самім порозі дому.
— Оце лихо! — скрикнула вона. — Де ж таке бачено, щоб будинки плуталися під ногами!
Проте пагорб звідси було видно як на долоні, тож Алісі нічого не залишалося, як рушати знову. Цього разу вона натрапила на великий квітник: по його краях рясніли стокротки, а посередині пишався дуб.
— О Лілеє, — звернулася Аліса до рудої квітки, що граційно колихалася на вітрі. — Як жаль, що ви не вмієте говорити!
— Уміємо, — відказала Тигрова Лілея. — Було б лише з ким!
З превеликого дива Аліса втратила дар мови: здавалося, вона й дихати перестала.
А Лілея й далі знай погойдувалася на вітрі. Нарешті Аліса тихенько, майже пошепки, озвалася знов:
— Невже тут у вас усі квіти говорять?
— Незгірше за тебе, — відповіла Лілея. — Тільки значно голосніше.
— У нас не заведено озиватися першими, — докинула Троянда. — І коли ти заговорила, я була вражена твоєю здогадливістю. «У цьому личку щось є, — сказала я собі, — хоча розумним його не назвеш». Зате колір у тебе годящий…
— Дай спокій її кольорові! — зауважила Тигрова Лілея. — От якби її пелюстки трошки більше підкрутити, була б квітка нівроку.
Аліса не любила критики, тож удалася до розпитування.
— А вам не буває лячно, що вас посаджено просто неба, а доглядати нікому?
— Он дуб посередині, — відказала Троянда. — Чи ж цього не досить?
— А чим дуб зарадить у разі небезпеки? — допитувалася Аліса.
— У нього міцне гілля, — сказала Троянда.
— І що не гілляка, то й дубець! — пропищала Стокротка. — Дуб того й зветься дубом, що мастак віддубасити!
— А ти хіба не знала?! — підхопила інша Стокротка, а за нею й усі решта, тож учинився чималий писк і лемент.
— Замовкніть! — крикнула Тигрова Лілея, розхвильована й розгойдана до краю. — Знають, що мені їх не дістати, — задихано мовила вона, тягнучись тріпотливою голівкою до Аліси, — от і розходилися!
— Не хвилюйтеся, — заспокійливо мовила Аліса і, нахилившись, шепнула стокроткам, які знову починали зчиняти галас:
— А прикусіть-но язички, бо зараз усіх позриваю!
Вмить запанувала тиша, а кілька рожевих стокроток зблідли, як полотно.
— Молодець! — похвалила Лілея. — Стокротки — найприкріші з усіх. Досить одній подати голос, як решта всі зчиняють такий ґвалт, що й зів'янути можна.
— Звідки ви вмієте так гарно говорити? — спитала Аліса, сподіваючись розважити Лілею компліментом. — У скількох садках я бувала — ніде не чула, щоб квіти розмовляли.